Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

у святковому одязі; з кожним днем усе важче розлучалися дерева й кущі з вінчальним вбранням; іноді, ближче до полудня галявини, побавившись із променями сонця, заливалися рум’янцем, але за ніч тайга знову приміряла весільне вбрання, чекаючи свого нареченого, коли той накине на її дівочі плечі невагому білу шубу, у якій снігурочка хизуватиметься до весни…

Робочі команди пролежали на снігу, доки з табору не примчали підполковник і замполіт. Біля повороту до них приєднався Бугров. Майор здивовано розглядав людей-звірів, не розуміючи, до чого тут Джовба й Снесар. Начальник табору на людях удавав здивування. Мовчки стояв капітан.

– Та наші ж, товаришу підполковнику! Розумієте, наші зеки, – не за статутом доповідав сержант, той, який першим зрозумів, що до чого, і повідомив у табір. Щоб не чути несамовитого виття Профа, сержант застромив втікачеві в рота кляп із моху, прив’язав до дерева й лише потім почав розпитувати Макара про втечу. Про те, що трапилося. – Так, Проф! Той, який біля дерева, товаришу підполковнику. На вивертні – Амба. А на пеньку – Маест…

Сержант осікся, винувато смикнув головою, махнув рукою й відступив на крок.

– Усіх трьох у карцер! Нехай відпочинуть-охолонуть у «палаці». Трішки. У шіз-о-о-о-о, – рішуче й бадьоро почав начальник табору, а потім раптом затяг нескінченне «о-о-о», витріщаючи вирячені очі на пеньок, на якому, як на п’єдесталі, спочивала обмазана глиною сліпа людська голова.

– Це-е-е, це-е-е, – підполковник простягнув руку вбік пенька.

– Та Маестро ж це, товаришу підполковнику, – пояснив сержант. – Як і належить за інструкцією, спершу Амбі браслети, а Проф і так сповитий. Приторочив до дерева, щоб не качався, та мох у пащу… щоб не вив…

– Говориш, самі прийшли? – поводячи випещеними плечима, уточнив начальник табору, багатозначно перезирнувся з молодшим сержантом, кинув косий погляд на Бугрова. – Тільки як це самі? Кроксворд якийсь!

– Самі. Тут жодного сумніву. Ми підійшли, а Пахан виє. Ліпше вовка в пастці вив, – продовжував сержант. – Профа – до дерева. Амбі – браслети. Сам, як і належить за інструк-цією, обшмонав мішок. Он стилет. І лук зі стрілами. А це… це… Витяг – думав, шматок глини. Викинув, як непотріб. Отут Амба як гаркне! Я крок ступив – хотів у рило врізати. Та розібрав, мовляв, це все, що залишилося від Маестро, якого пришив Проф. Знаєте, товаришу підполковнику, не повірив. Розколупав, відмив – точно Маестро. Його пика…

– А глина ж навіщо? – начальник табору розгублено оглядав Амбу, кидав погляди на підлеглих. – Рекбус, та й годі.

– Артисти, товаришу підполковнику! Глина для збереження – голова, як свіжа, – у голосі сержанта – захоплення. – Треба ж, до чого додумався! Циркач! Я так розумію, Амба речові докази зберігав…

– Бреше Амба все, громадянине начальнику! – виштовхнувши нарешті з рота мох, закричав раптом Проф. – Не вбивав я! Амба пришив Маестро… І мене о-он як відмордував…

– Амбу й Профа до карцеру, – із звичною командою голос начальника табору знову зазвучав чітко й владно. Він зиркнув на замполіта, нагадуючи про обіцянку піймати втікачів. – Артисти! Циркачі! Провести робочі команди перед «п’єдесталом»! О-ось воно, у всій красі злодійське братерство. У-у-у, вражі душі…

Підполковник поморщився, сплюнув, виматюкався, відійшов за кущ, приклався до фляжки – подарунка зеків на минулий день народження. Перш ніж сховати фляжку, начальник табору звично помилувався нею, захоплено захитав головою. Легка, ледь гнута під вигин грудей, фляжечка якраз лягала в бічну кишеню кітеля. Можна й на паску носити. Сьогодні підполковник не відчував за собою жодної провини. Від таких кросвордів та циркачів мізки й квартою не прочистити. Тож кілька ковтків…

Робочі команди строєм, ніби в почесній варті, проходили повз пеньок. Зеки з подивом та страхом витріщалися на Амбу, Профа й на те, що залишилося від Маестро.

Профа та Макара відвезли в карцер. Робочі команди знову валили ліс. Зеки не стільки орудували пилкою та сокирою, скільки обговорювали те, що сталося. Гомонів, хвилювався табір і вільнопоселенці, охорона й вільнонаймані. Свіжоспечений сержант, ще не затверджений наказом, приміряв нові погони.

Підполковник чекав повернення зеків із лісоповалу. Що вирішить ЗОНА? Чи проковтне народ підлянку? Шкода, очуняв Бик. Схибили опери. Бика, щоправда, попередили, щоб тримав язик за зубами, але поміж вільного люду вже прошелестіло: «Амба не здавав Профа». Припущення, мов пожежа в посуху, перекинулося в зону.

Начальник табору сумнівався, чи варто ліквідовувати Бика. Можливо, і безвинний… Кожен за «колючкою» в селищі знає: в зоні не тільки стіни з вухами, але й дерева «стукають». «Спектаклем», хоча й за іншим «сценарієм», підполковник залишився задоволений; дивися, допоможе Профові, та й Амбу провчить. З етапом каланча прийшов – душа за вождем боліла. Цим і підкупив. Обвів навколо пальця. А направду – вовчисько з ого-го якими іклами! Зухвалий! Тертий! Із враженятами, падло, знюхався. Не болить більше душа за Вождем…

Чекаючи робочі команди, підполковник міркував, що ще вичавити «для душі» з ВТЕЧІ? Який новий «спектакль» поставити?

Бугрову ж і замполітові від «спектаклю» стало ще тоскніше. Обидва пройшли фронт, але не знали, вистачило б духу в мирний час підставити себе під кулі й під ікла натренованого на людину звіра. Тим паче повернутися після вдалої втечі та ще й притягти напарника. Випадки повернення бували й раніше, але приходили звичайно ті, хто зовсім охляв від голоду, або ті, хто тікав у селище, – до баби, де їх і брали ще тепленькими на печі…

Останнє розпорядження підполковника про карцер замполітові не подобалося. Виконав обіцянку. Знає, ніхто не скасує наказ Господаря. Гнити Макарові в карцері. Кинув косий погляд на Бугрова. Той не зводив очей із Макара. Стоїть капітан один. Без Барса біля лівої ноги. Певно, й дотепер після погоні не може змиритися з втратою улюбленця.

При затриманні втікачів майор, як