Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Здивовані погляди тих, хто залишився, штовхали Джовбу в спину. Підступаючи ближче, темна стіна тайги квапила з вибором. Чи варто решту життя провести у ВТЕЧІ? Без Жеки й друзів жити. Небо на сході ось-ось втрате темряву, але похмурішою здалася тайга. Напрямок угадував звіриним чуттям і досвідом тайговика. Мисливця. Зараз, залишившись сам, почувався зацькованим звіром.

Стежка. Після бурелому висвітилася просіка, й відразу затемнів вивертень, на якому нещодавно снідав бранець.

Вдалий утікач роздивлявся повалене дерево: така махина – і звалилася. Коріння чому підгнило? Чи попрацювали різці норного звіра? Завирувала стихія – і амба… Сумніви налягли на втікача. Ще не пізно рвонути в засніжено-зелену вільність подалі від ЗОНИ й від ВОЛІ, від почесного та грізного прізвиська, яке в таборі вагоміше за ордени і зброю. Воно може врятувати честь і навіть життя…

За спиною прокидався світанок. Добровільний в’язень присів на вивертень і застиг брилою. Не помічав і не чув нічого навколо, не думав про те, що відбувається в хаті Бика чи в таборі…

4

Не встиг Бик зібрати авторитетних мужиків, а «своя людина» підняла з ліжка начальника табору й доповіла про неочікуваних гостей. Оперативники кинулися до хати Бика, а Бугров із двома підлеглими вирушив по свіжому сліду. Недовго тривала погоня. Волохатою статуєю відкрився втікач. Та він нікуди й не збирався йти. Здається, сидить Амба – не розгледіти в темряві. Стукач, чи що, наплутав?!

– Тих-хо, – Бугров приклав палець до губ. Дивно. Притопав сам! Притяг Профа! – Брати почекаємо.

– А якщо клеє дурня? – у голосі старшого сержанта – сумнів. – Посидить-посидить – і підірве…

– Видно, корєшків чекає, – зашепотів молодший сержант, заспокоюючи псину. – До пуття вирішили, товкапітане. Прилетять голуби-сизокрили, а ми тут як тут. Тепленьких і пов’яжемо. Ось і усе дуркування…

– А якщо прийшов здаватися? – висловив припущення старший сержант. – Мовляв, сам заявився. Не піймали?!

– Почекаємо, – повторив Бугров і, подивившись на небо, наказав пошепки. – Молодший сержанте, в таборі доповіси обстановку підполковникові. Дивися, не злякай утікача. Стороною обійди.

– Слухаюся! Вужем. Зміюкою прослизну…

Вушанка солдата збила з куща останнє листя, уціліле після морозних листопадів.

Бугрова морозило. Але здригнувся не від холоду. Згадав, як у недавній погоні ожив у перестуку автомат і листя з куща посипалося…

– Дивися, старшой, братимемо – зброю не застосовувати. Лише живим!

– Слухаюся, товкапітане, – у холодному шепотінні керівництва почулося стільки погрози – старший сержант мимоволі відсунувся. Із втікачами ніхто й ніколи не церемонився. Не виносили й на собі… – А по ногах?

– Не стріляти. – Погляд Бугрова ковзнув по Вірному. – Собаку без моєї команди не спускати.

– Як так?! – Старший сержант блимнув на капітана, мов на прокаженого. – Слухаюся.

Тайгу заполоняв світанок. Бугров вдивлявся в закутану волохатою шкірою фігуру. Невже Амба?

– Справжній звір. Умостився й заснув на вивертні, – немов прочитав думки капітана, прошепотів підлеглий.

Так здавалося не тільки людям. Вірний не зводив очей із чудовиська. Шерсть на загривку собаки від страху ставала дибки. Пес пригадав запах людини, хоча та давно залишила табір. Ворожий запах зони перебивав сморід лютого звіра. Від ведмедя вівчарки тримаються подалі й неохоче кидаються на нього навіть за наказом господаря…

Відсторонився від зовнішнього світу втікач. Причаїлася під кущем сторожка погоня. Підполковник вислухав молодшого сержанта, роздивляючись кімнату Бика. Не утримався від тяжкого зітхання господар зони. Шкода Профа. Хоч і в авторитеті, але визнають на розбірці винуватим – амба. У будь-якому таборі дістануть. Пошта в зеків працює надійніше від державної. Не сумнівався начальник табору, чий ніж отримав Маестро. Розумів, чому Амба здав Профа Бикові. Чистеньким, падло, хоче жити. Не порушив Закону Зони. Артист… Подивився на все ще зв’язаного й приголом-шеного Профа.

– Отже, говориш, Амба на пеньку.

– Так точно, товпідполковнику. Брилою застиг. Темінь. Пики не розгледіти. Однак не на пеньку – на вивертні. Нічого не чує. Мов глухар на току. – Молодший сержант не зводив захопленого погляду з керівництва. – Артист! Циркач! Бігав, бігав і здратуйте – наше вам із кисточкою… Коно, та й годі. Кроксворд!

– Гарно міркуєш, – механічно відповів підполковник, укотре кидаючи косий погляд на Профа.

– Точно спить, – перехопивши погляд Господаря зони, посміхнувся молодший сержант.

– Нехай відпочиває. Вимотався, бідолаха, – у звичній манері пожартувало керівництво.

Велика радість повернулася в зону. Усі втікачі не вирвалися на волю. Жодна сволота в управлінні не підсидить, не проковтне, як трапляється в голодний час зі слабким у вовчій зграї. Сьогодні ж доповість по інстанції особисто самому Захватаєву.

Тривоги й турботи залишилися позаду. Тепер не гріх розважитися. Душу потішити в нудоті глухоманній. Губи самі собою прошепотіли: «Душу потішити».

– Отже, кроксворд Амба метикує?! А ми йому зустрічний! Та такий, що наш Срібносивенький не розгадає…

– Так точно, товпідполковнику! Чому ж душу не потішити! – Очі молодшого сержанта заблищали радістю, хоча не уявляв, що придумає керівництво. – В останні місяці одні збитки. Жодного «приходу» для душі.

– Поті-і-шимося! – обмірковуючи останні деталі спектаклю, повільно почав підполковник, але закінчив упевнено: – Цирк поставимо не гірше, ніж у столиці на Цвітному бульварі. Бував, младшой?

– Ні!

– Що ж ти, голубе-сизокриле?! – Й одразу жартівливий тон змінився на стурбований. – Впевнений, що Амба не підірве?!

– Куди йому! – Служивий здивовано знизав плечима. – Товкапітан зі старшим сержантом пасуть! І Вірний при