Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

у вільних – єдине. Людиська люб-лять міцну руку. «Шістці» керівник потрібен. – Відчувши в голосі й у поводженні хлопця розгубленість та тривогу, Проф пожвавився, почав утовкмачувати, що він, Пахан, не яка-небудь «шістка», а справжній мар’яжний король. Із кожним словом голос бранця звучав упевненіше, поступово повернулися звичайні вислови й поблажливість в інтонації Господаря зони. – За всіх часів і скрізь світ тримається на страхові, волі, поклонінні. А з вас, юний друже, буде путня людина. Ви за всіма параметрами – ватажок! Зрозумієте, що до чого в житті – великою людиною станете. Справжнім Паханом. Повірте моєму досвіду…

– Заткнися, гнидо, – пафосні теревені дратували, тим паче зараз, коли вирішувалася доля. Ще є час, і можна повернути в будь-який бік – варто лише просіку перетнути. – Що, вчена сверблячка поперла?!

– Так я, Амбо, нічого. Ти ж у натурі тямущий корєш. А досвід – річ наживна. Головне – не проморгати… На ту карту поставити…

Бранець замовк і знову взявся за їжу. З останніми словами Макар згодний: найцінніше в житті – правильну стежку обрати. Ось воно – головне роздоріжжя життя… Хто підкаже потрібний поворот?! Не до тещі ж на млинці зібрався. Від ненависної, злісної тещі можна й п’ятами накивати… Заручник обставин підняв голову, вслухався в тайгову тишу, подивився на небо. Настане ранок – заверещать пилки, застукають сокири, й земля здригатиметься від важких ударів. Макар кинув косий погляд на колишнього Пахана, примружився, як перед стрибком у воду, стис кулаки-пудовики, начебто відганяв останні сумніви, і зробив крок до бранця.

– Нажерся?! Давай руки!

– Ти чого, Амбо? Ти чого? – Проф відхилився, мов від удару, намагаючись водночас зазирнути в очі.

– Руки! Швидко! – нетерпляче наказав Макар.

Бранець утер долонею масні губи й простягнув руки. Він подовгу їсть і п’є, не стільки вгамовуючи голод і спрагу, як насолоджуючись напівволею. Після їжі йому відразу зв’язують руки, а на ніч путають і ноги… Тайговик уміло стягнув кисті мотузкою, посмикав, про всяк випадок, вузол, і сів. Застиг поруч.

– Амбо, ноги забув, – нагадав Проф, по-вовчи зачувши неясну тривогу, але не дочекавшись відповіді, повторив: – Копита звільни. Як ітиму?

Джовба відчуженим поглядом ковзнув по нелюду. Була б на те його воля, здав би поганця Лютому поблизу зони! «Товкапітан» довго не з’ясовуватиме обставин. Йому враженята й рецидивісти – мов вовчиську голодному отара овець без нагляду. Та й Лютий у чомусь підневільний. За буквою закону без суду й слідства не може роздавити гниду. І Закон зони не дозволяє зеку здати вбивцю ментам. Ножиці.

Ні серцем, ні совістю Макар не сприймав подібні ЗАКОНИ ВОЛІ й ЗАКОНИ ЗОНИ. Завжди й скрізь гнид та пацюків на місці давлять…

– Чо сидимо?

– Н-ед-доноску! – розв’язавши бранцю ноги, Макар скомандував: – П-пі-шо-о-в!

– Пішли, Макарчику. Пішли. Куди топати?! – Пахан вважав себе гарним психологом. Та воно так і було. Але біля багаття з варивом прорахувався.

Джовба витягнув руку вперед, мовляв, тупоти стежкою, що вгадувалася біля просіки. Сам не квапився, не підганяв і вбивцю. Як жити далі? Хотів розпалити багаття й у грі полум’я пошукати відповідь. Найважливіші рішення дід привчав приймати біля багаття. Небо по-нічному залишалося темним, хоча відчував – світанок на підході.

Не розумів Проф, куди йдуть. Судячи з просіки й стежки – житло поряд. Що надумав недоумок? Може, вирішив добути документи та рушничку? Або вийшли до залізниці, як планували на початку втечі?! Чуття підказувало: ось-ось вибіжать будинки, а то й собаки голос подадуть. Тривога липким потом розлилася під сорочкою, гучними ударами віддавала в голові.

Селище відкрилося несподівано. Бранець зупинився, немов із розгону урізався в невидиму стіну: «Невже здасть ментам?» Пригадав фразу біля варива про прокурора, суддів і свідків. Отямився від стукоту у вікно крайньої хати. Від серця відлягло. «Лягавка» в руїнах не розміщається.

– Якого хріну? – скрип дверей злився з напівсонним голосом.

Слідом за Профом і Макар полегшено зітхнув. Кінець дороги… Ще до втечі, повертаючись із лісоповалу, бачив, як недавній зек, а тепер вільнопоселенець, ремонтував хату, по-господарськи ганяв чаї біля самовара з молодицею в тілі.

– Амбо??! – у хрипкому шепоті лунав подив. – Ти з ким?!

– Забирай «гостя», Бику. – Макар штовхнув бранця до колишнього бригадира.

– Ви откєда? – Бик здивовано витріщився на звіроподібних гостей. Адміністрація й зеки після повернення Лютого не сумнівалися: трійка втікачів вирвалася на волю.

– Падла розповість, якщо духу в гниди вистачить… За «корову» корєша тримав. Відмичав Маестро. – Макар труснув бранця. – Не забудь зазирнути до речового мішка…

– Ти куди? – Бик зловчився підхопити Профа біля стіни.

– То моя турбота, – скрипнувши дверима, кинув на ходу Макар.

Через дорогу за посадкою прожектори на вишках сліпучим парканом відбивали кордон волі й неволі. Порушить хто заборонну межу – й оживуть спарені кулемети. Засіють простір свинцевою зливою.

– Ти чо, корєш? Підождь! Розберемося! Чо, Профа сповив?

– Бику, мочи Амбу! – вигукнув Проф. – Він! Він Маестро пришив…

– Підождь, Амбо! – від команди Пахана ноги звично ступнули вперед, але пальці, ковзнувши по мотузці на кистях гостя, зупинили господаря хати. У зоні й на поселенні Бика вважали авторитетним і розважливим зеком. – Зберемо людей. Поговоримо…

– Мені додати нічого. Ваш корєш – самі й розбирайтеся. У мене своїх турбот по ніздрі. – Зрізуючи кут, Макар покрокував цілиною вбік тайги, поглядаючи через плече: чи ніхто не йшов назирці.

Дружина Бика нічого не зрозуміла з коротких фраз, що долинали із сіней.