Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

пожежу, викликаючи в дівчини, що відчайдушно опиралася, відчуття, яких вона раніше навіть уявити собі не могла. Здавалося, його руки торкаються її одразу з усіх боків: спрагло мацають, лагідно пестять, грубо стискають. А потім його рука опинилася між її ногами: він хотів перевірити, чи справді вона незаймана, і задоволено щось пробурмотів, переконавшись у тому. Шалено борюкаючись, Сьюзен намагалася відбитися від нього, і він засміявся.

— Мені подобається така жага до перемоги, дівчинко, але зараз тобі не виграти! — Вона відчула, як його твердий прутень упирається в її стегна, і спробувала вивернутися. Ще дужче соромлячи її, двоє інших чоловіків поставали біля неї навколішки, підбадьорюючи Хуссейна й даючи йому поради.

— Схоже, цієї маленької незайманки забагато для тебе, Хуссейне? — знущався Абдул. — Злазь із неї, чоловіче. Я покажу, як треба вставляти!

— Може, потримати її для тебе? — піддражнив товариша Ібрагім. — Коли настане моя черга, їй буде не до бійки.

— їй буде не до бійки після того, як вона посмакує справжнього чоловіка, хлопчиську, — вихвалявся Абдул.

Цієї миті Сьюзен відчула, як гострий біль пронизав її стегна, і закричала. Та коли Хуссейн почав швидко рухатися всередині неї вперед-назад, біль став слабшати, а її крики перейшли в протяжний стогін. Вона страшенно соромилася цього, проте втратила владу над своїм тілом, і її стегна зарухалися в одному ритмі з Хуссейном. Раптом чоловік затремтів і впав на неї. Його одразу ж стягли зі Сьюзен. Тепер волохатий бородатий Абдул, скинувши свої бахматі штани, опинився над дівчиною. Вона намагалася скинути його, але дістала жорстокого ляпаса й до крові прикусила нижню губу. Він швидко увійшов у неї, проте, на радість товаришів, його пристрасть так само швидко розтала.

Абдула відразу ж змінив юнак, який застогнав і напружився. Не в змозі більше цього витримати, Сьюзен знепритомніла. Але отямившись, вона зрозуміла, що ці тортури ще не скінчилися. Дівчина мусила знову віддатися кожному з них.

Нарешті їй дали поспати. А вранці бідолашній знову довелося обслуговувати їх усіх. Однак тепер сором відпустив її, і вона попрохала принести води, щоб змити засохлу кров та сім я зі стегон. Турки посміялися та поляпали по різних частинах дівочого тіла, а потім принесли маленькі дерев’яні ночви та грубий рушник, а Хуссейн десь дістав навіть невеликий змилок, який із посмішкою простягнув дівчині.

Відмившись та загорнувшись у рушник, Сьюзен запитала в нього:

— А в що мені вдягатися? Адже в поспіху ви розірвали моє єдине вбрання.

— У вашій каюті є скриня. А в ній — одяг, придатний і для тебе, і для твоєї господині. — Він ласкаво торкнувся її щоки. — Ти хороша маленька дівчинка, — мовив він доброзичливо. — Я сподіваюся, минулого вечора ми не завдали тобі надто сильного болю.

— Ні, — прошепотіла вона й добряче зашарілася. Потому сховалася у своїй каюті, що була поруч, і дозволила собі трохи поплакати. Вона відшукала скриню і, відчинивши її, побачила цілу купу найрізноманітнішого сороміцького одягу. Вона розглядала мереживні шовкові штани, прозорі сорочки, золочені коротесенькі накидки, серпанкові хустки й м’які шкіряні капці.

— У тебе все гаразд? — Сьюзен підскочила з несподіванки і, обернувшись, побачила, що Кат сидить на ліжниці.

— Так, міледі.

— Тебе зґвалтували?

Сьюзен, опустивши голову, тихо присіла біля господині.

— Так, — прошепотіла вона.

— Нащо ти мені збрехала, дівчинко? Ти ж була незайманою, еге?

Сьюзен кивнула, а потім просто сказала:

— Я не могла кинути вас саму, міледі. Я подумала, що вам знадоблюся. Це було не так уже й страшно. Тільки офіцери, лише троє, один із них — зовсім хлопчисько.

Кат обняла свою служницю, неначе захищаючи.

— О, Сьюзен! Мені дуже шкода, люба моя. Я б що завгодно віддала, аби з тобою цього не сталося. З мене взагалі не було ніякої користі, я зомліла, мов глевтячка якась! Що сталося? Де ми? І хто вони?

— На віллі всіх, окрім Мей, повбивали. Захопивши нас, вони, дякувати Богові, більше нічого не шукали. Це турецькі корсари, що дістали наказ відвезти нас до Стамбула. Ви станете подарунком для великого візира Цикалазаде-паші від його сестри — графині ді Лікоза.

— Що?! — на обличчі в Кат відобразилася недовіра. — Це маячня якась! Вона не могла таке втнути! — Катріона якусь мить помовчала. — Боже мій! Але ж утнула! Я сподіваюся, Френсіс задушить її! Якщо її брат хоч трохи схожий на неї…

— Хайр ад Дін каже, що той візир — велике цабе. Нам не відкупитися. І не втекти.

Кат заплющила на мить очі, а потім мовила:

— Не можна впадати у відчай. Учора я піддалася страху, але не дозволю йому знову взяти гору. Я мушу вижити, щоб помститися Анжелі ді Лікоза. Я маю вижити, щоб повернутися до Френсіса. Не бійся нічого, моя вірна Сьюзен. — На мить листяно-зелені очі пустотливо блиснули. — Ти ж казала, що хочеш подорожувати, еге ж, серденько? Ох, буде тобі що розповісти онукам!

Сьюзен не змогла стримати сміху, і Кат полегшено зітхнула. Цю дівчину так просто не зламаєш. Утім, так воно й мало бути. Вона ж із родини Леслі!

— Одягайся, моя дівчинко, і для мене також дістань що-небудь. Боже мій, усе це вбрання зовсім прозоре! О, Сьюзен, запам’ятай одне правило. Не звіряйся нікому, крім мене. Не вір нікому, крім мене. Разом ми перехитруємо тих турків. І, правду кажучи, я це зроблю залюбки!

Рада, що їй вдалося звеселити Сьюзен, Катріона подумки запитала в самої себе, чи буде коли-небудь її життя спокійним і розміреним. А потім, маючи здатність у хоч би якому стані вишукувати щось смішне, вона всміхнулась і додала:

— Ох, либонь, звичайне спокійне життя нагнало б на мене страшну тугу!

Частина VII

Візир

Розділ 49

Навіть небесні сили, здавалося, змовилися, аби швидко доправити її до місця призначення. Корабель пронісся водами Тірренського моря, прослизнув у Мессинську протоку та рушив у напрямку до Криту, де пірати зупинилися, щоб поновити запаси води та їжі. Хоч би як Катріона намагалася здаватися спокійною, таки відчула легке тремтіння, коли, вдивляючись в обриси берега, зрозуміла, що прямує слідами своєї прабабусі.

Уперше оповідки про життя Джанет Леслі ставали реальністю для її правнучки, і Кат було страшно. Вона запитувала себе, чи боялася тринадцятирічна Джанет. «Принаймні мене не виставлять оголеною на ринку рабів», — подумала вона з полегшенням. «Не виставлять, якщо догодиш великому візирові, — шепотів у неї в голові набридливий голосок. — А якщо ти йому не сподобаєшся? Хіба здужаєш тягатися з молодими дівчатами? Тобі вже за тридцять!»

— Чого