Джейн Лоурен - Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен

Бонус 3

На шостий рочок книги, шостого серпня, роблю вам такий подаруночок, мої дорогі читачі :)
Для всіх тих, хто казав, що в книзі не вистачає ще дечого…

POV Annika

- І це теж ще кину, - говорила я сама до себе, поки закладала одяг у пралку.

Поклавши потрібний режим, я натиснула кнопочку і пральна машина запустилася. Піднялася з колін, щоби поправити сукню й, обернувшись, наткнулася на тіло свого чоловіка.

- Доброго ранку, кохана, - прошепотів Дейв, нахиляючись до мене і палко цілуючи в губи.

Господи, скільки років пройшло, а його поцілунки знову викликають у мене метеликів у животі. Він став мужнішим і ще гарнішим з роками, навіть якщо його волосся стало сивим, на обличчі з’явилося купу дрібненьких зморшків. Я зовсім не переставала любити його. Навпаки, наша любов міцнішала й ставала більшою, як і наша сім’я.

- Доброго, коханий, - відсторонилася я, але не надовго, потім ще раз чмокнула його у губи. – Вітаю тебе з річницею.

- Хотів принести тобі каву у ліжко, а ти пропала, - його руки лягли мені на плечі, він нахилився ще ближче, щоби промовити мені на вушко. – Може повернемося святкувати?

Я тихо посміялася, махаючи головою. Його увага була буде важлива для мене, але…

- Не можу, мені потрібно поприбирати. Потрібно приготувати сніданок Логану та Лілі.

-  А діти самі не можуть приготувати собі сніданок? Логану вже тринадцять, а Лілі – дев’ятнадцять. Ти у її роки уже крутила-вертіла мною.

- Перепрошую, «крутила-вертіла»? Це ще що за вирази? – я скривилася й строго глянула на Дейва Паркера.

Колись цей трюк працював, але зараз, коли ми занадто постарішали, він лише посміювався з цієї усмішки. Чоловік легенько зачепив мене за ніс, щоби я перестала насуплюватись так:

- Не роби такий вигляд обличчя, сама згадай свої дев’ятнадцять.

- Все нормально у мене було у дев’ятнадцять. Я вчилася, жила студентським життям, також жила з батьками й…

- І зустрічалася зі мною, встрягала у небезпечні ситуації…

- Паркер! – вигукнула я, легенько тріпнувши його по руці.

  Мій чоловік відмахнувся, сміючись.

- Що? Я ж кажу факти. Хтось був дуже неслухняною дівчинкою у свої дев’ятнадцять.

Я присунулась ближче, коли його сильні руки схопили мене за бедра і притягнули до себе. Схопилася за його плечі, щоби ще не втратити рівновагу від такого тиску.

 - Ти сам таку вибрав, - прошепотіла йому я, своїми вустами майже торкаючись його.

- Я знаю, - кивнув Дейв, доторкаючись губами впритул, поглиблюючи поцілунок. – І, чорт візьми, ще не існувало такого дня, щоби я принаймні раз пошкодував про це.

Я легенько відірвалася від поцілунку, але руки з його шиї не опустила. Моя брова вигнулася у здивуванні:

- Тридцять років з дня нашого весілля, Паркер. Ми разом майже тридцять три роки. Більше так, ніж окремо. Невже ніколи, особливо після сварки, не думав про те, як би тобі жилось без мене?

- Ні, - з переляком відповів він. – Яка б сварка між нами не була, я все одно хотів повернутися, лягти з тобою в одне ліжко, погладити тебе по волоссю, поцілувати у лоб і спостерігати, як ти засинаєш, міцно притискаючись до мене. Я боюсь навіть уявити, яке було б моє життя без тебе.

Одна сльоза не втрималася й покотилася по моїй щоці, коли я слухала його слова. Дейв вмів говорити зворушливі слова, але щоразу це було щось настільки нове, настільки прекрасне, що я просто не могла не дякувати вкотре Господу за те, що зустріла такого чоловіка.

- У мене є для тебе сюрприз, - знову продовжив Дейв, витираючи мої сльози своїми пальцями. – Знаю, що у нас сімейна святкова вечеря на шосту, але дозволь мені забрати тебе раніше.

- Забрати? Куди? – з цікавістю запитала я, уже уявляючи собі варіанти подій у голові.

- Побачиш. Як я сказав раніше – це сюрприз.

***

- Щоб мені добре було! - прошепотіла я, оглядаючись навкруги. – Дейве, через стільки років, ти знову повернув мене сюди…

Ми пройшли, тримаючись за руки, повз всю лісову доріжку, глибше до самого лісу і вийшли до тої самої галявини, де колись ми з Дейвом майже призналися у своїх почуттях. Тоді, для нас це місце здавалось не з дуже хорошою енергетикою, але ми ризикнули дати йому ще один шанс і зіграти тут весілля. Рівно тридцять років тому.

Тепер ця галявина зберігала у собі тільки найкращі спогади.

- Дуже символічно, хіба ні? – підморгнув бровами мій чоловік, і повів ближче, до величезного майданчика для танців. – Хочу згадати той день у всіх деталях.

Він притягнув мене до себе, вхопивши за талію, а я поклала свої руки йому на шию, пригортаючи ближче. Ми зарухалися у повільному танцю, міцно обіймаючись…

***

30 років тому, 11 квітня

- Ти готова, сонечко? – підійшов до мене тато, коли я визирала з-під будиночків на гостей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍