Валерій Федорович Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Аносов, Д. Наріжний, М. Шевченко. Наприкінці вересня селяни завдали поразки білогвардійському каральному загону, який намагався вдертися у Висунськ. До навколишніх сіл були послані представники повсталих із закликом приєднатися до них. 2 жовтня 1919 р. проголошено Висунську радянську республіку. її уряд очолив лівий есер-борьбист Ф. Юхименко, який згодом став комуністом. У повстанців налічувалося близько 3,5 тис. бійців, чимало неозброєних становили резерв. їх загони оволоділи залізничною станцією Явкіно, де захопили багаті трофеї, а наприкінці жовтня наблизилися до Херсона і обстріляли його з гармати. Білогвардійське командування направило сюди значні сили. 21 листопада карателі захопили Висунськ і вчинили жорстоку розправу над мирним населенням. Основні сили повстанців відступили і, з'єднавшися з загонами Баштанської республіки, продовжували боротьбу проти денікінців до визволення Херсонщини Червоною армією1.

Активно діяли партизани Єлисаветградського повіту. Великого розмаху набув партизанський рух на Київщині і Полтавщині.

Повстансько-партизанський рух в Україні у той час був політично строкатим. Крім червоних партизанів, у тилу денікінців діяли загони анархо-махновської, боротьбистської та лівоесерівської орієнтації. Зумовлювалося це не тільки соціальною структурою населення, а й тим, що процес політичного розшарування села ще не закінчився.

Більшовики України за цих обставин виробили гнучку тактику у взаєминах з партизанськими загонами, що не були під їх впливом, намагаючись не робити при цьому ідейних поступок.

Значну силу становили загони Н. Махна. Після того як у вересні в районі Голта-Умань вони були оточені денікінцями і зазнали великих втрат, повернули на південь. Під час цього рейду до Н. Махна приєднувалися селянські повстанські загони. За відомостями Катеринославського губпарткому, махновські загони налічували восени понад 25 тис. поостанців, з них — 6 тис. кавалеристів. На озброєнні вони мали 51 гармату, 4 бронепоїзди, 4 бронеавтомобілі, багато кулеметів[829].

З кінця жовтня і до початку грудня повстанці утримували Катеринослав, Кічкас, Нікополь, Апостолово. Під командою Н. Махна були й окремі радянські загони. Ця обставина певною мірою полегшувала проведення серед махновців політико-виховної роботи комуністами, які дотримувалися суворої конспірації, бо махновське командування нещадно знищувало виявлених більшовиків.

Контррозвідці Махна вдалося арештувати члена Олександрівського ревкому Д. Полонського, члена Катеринославської більшовицької організації М. Азарова та інших. Усіх їх розстріляли. Але пропаганда, яку вони вели, не була марною. Значна частина повстанців з махновських загонів після вигнання денікінців вступила до лав Червоної армії.

Поряд з більшовиками активізували діяльність інші ліві політичні сили. За денікінщини боротьбисти та російські ліві есери на Україні — борьбисти перейшли на нелегальне становище. Борьбисти мали свої загони на Херсонщині, члени їхньої партії брали участь у Баштанському та Висунському повстаннях. Боротьбисти створили кілька ревкомів та партизанських загонів на Полтавщині і Катеринославщині.

Зафронтбюро ЦК КП(б)У з метою використання всіх антиденікінських сил орієнтувало місцеві партійні організації і командування червонопартизанських загонів на встановлення тісних контактів з бійцями боротьбистських і борьбистських загонів, які здебільшого не були обізнані з політичними програмами й планами своїх командирів.

Робота в боротьбистських загонах особливо посилилася після розгрому денікінцями Всеукрревкому, створеного ЦК УКП(б), розстрілу одного з його членів, поета В. Чумака[830].

Переборюючи величезні труднощі, комуністи України домоглися згуртування навколо радянських органів основної повстансько- партизанської маси, яка вірила, що тільки радянська влада забезпечить розгром білогвардійщини, одержання землі і вільне життя без поміщиків і капіталістів.

Отже, із загарбанням України внутріполітичне і воєнне становище режиму А. Денікіна, всупереч розрахункам, значно ускладнилося. Оголошена мобілізація сприяли розкладу Добровольчої армії. Лінія фронту стала набагато довшою, і для активних операцій потрібні були дедалі нові сили, яких А. Денікін уже не мав. Боротьба з масовим партизанським рухом також вимагала додаткових зусиль, тоді як усі резерви було вичерпано. Крах денікінщини став справою найближчого часу, особливо за умови, що Комуністична партія на чолі з В. Леніним вживала рішучих заходів до зміцнення сил Червоної армії на Південному фронті.

Нагромаджуючи сили, потрібні для зламу ситуації на денікінському фронті, РКП(б) вжила заходів для зміцнення Червоної армії комуністами, відповідальними партійними й радянськими працівниками. Для кращого оперативного керівництва військами було вирішено розділити Південний фронт на два — Південний, до складу якого ввійшли 8-ма, 13-та та 14-та армії, ударна група і кінний корпус С. Будьонного, та Південно-Східний у складі 9-ї та 10-ї армій. Командуючим Південним фронтом було затверджено О. Єгорова, членами РВР И. Сталіна й Л. Серебрякова, командуючим Південно- Східним фронтом — В. Шоріна, членами РВР — І. Смілгу, В. Трифонова. На новий Південний фронт партія направила К. Ворошилова,

Р. Землячку, Г. Орджонікідзе, В. Потьомкіна, П. Солодухіна та інших досвідчених працівників. Центральний Комітет вирішив перекинути на Південний фронт максимальну кількість загартованих у боях військових частин, у тому числі Латиську стрілецьку дивізію і кавалерійську бригаду Червоного козацтва під командуванням В. Примакова{12}, які склали ядро ударної групи.

ЦК партії звернувся до партійних організацій із закликом усі зусилля спрямувати на справу захисту радянської країни, особливу увагу приділивши створенню кавалерійських частин: взяти на облік усіх комуністів-кавалеристів і послати їх у червону кінноту. В середині листопада 1919 р. було створено 1-шу кінну армію під командуванням С. Будьонного (члени РВР — К. Ворошилов, Ю. Щаденко). Так було ліквідовано перевагу білогвардійців у цьому роді військ.

На середину жовтня сили нового Південного фронту налічували 104 тис. багнетів, близько 15 тис. шабель, 2 тич. 765 кулеметів, 607 гармат[831], що забезпечувало кількісну перевагу радянських військ. Південний фронт став головним фронтом країни рад, а орловсько- курський напрям — центральною його дільницею.

Величезного значення було надано морально-політичному аспекту підготовки до контрнаступу. Тут велику роль відіграв проведений у жовтні 1919 р. партійний тиждень, у ході якого в ряди комуністів влилося у губернських організаціях понад 200 тис. і у частинах діючої Червоної армії — близько 70 тис. чоловік. У 44-й стрілецькій дивізії 12-ї армії, наприклад, вступило 900 чол., у 60-й стрілецькій дивізії — 1 тис., у 58-й стрілецькій дивізії — 475 чол. У 14-й армії подали заяви про вступ у партію понад 11 тис. чоловік[832].

Головний удар радянських військ було здійснено на напрямку Харків-Донбас-Ростов-на-Дону. У складі Південного фронту було сформовано Ударну групу у складі Латиської дивізії (начдив А. Мартусевич), бригади Червоного козацтва (комбриг В. Примаков), стрілецької бригади П. Павлова.

У жовтні в районі Орла зав'язалися жорстокі й кровопролитні бої. Денікінці билися вперто, силкуючись утримати в своїх руках ініціативу. Але ситуація безповоротно змінилася. Тепер головне командування Червоної армії нав'язувало противнику свою волю, завдаючи один за одним несподіваних і нищівних ударів.

20 жовтня радянські частини вступили в Орел. Одночасно кіннота