Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

їм обом. Він помиратиме тисячу разів, знаючи, що вона раба в гаремі, з якого її неможливо визволити!

— А що, як та жінка помре?

— Ні, тільки не вона, — жорстоко засміялася графиня ді Лікоза. — Вона житиме, сподіваючись повернутися до свого коханого Франциско… Але цього не буде!

Хайр ад Дін вирішив, що варто скористатися нагодою. Навіть якщо та жінка буде подарунком від сестри Цикалазаде-паші, він також заслужить якусь ласку тим, що доправить її щасливо до нового господаря.

— Як я дізнаюся про слушний час для викрадання?

— Наступними кількома ночами близько півночі поглядай на небо над цим пляжем. Червона ракета буде знаком, що нападати можна на світанку. — Анжела простягнула капітанові торбинку. — Невеличкий подарунок на знак моєї подяки, капітане.

Відчувши вагу торбинки, він широко всміхнувся.

— Синьйоро графине, з вами приємно мати справу. Може, хочете переказати братові ще щось?

Вона віддала йому запечатаний пакунок і, не промовивши й слова, повернулася та розчинилася в темряві. Хайр ад Дін трохи скривився і, повернувшись, побрався до свого човна на пляжі. Яка ж вона жорстока, ця графиня ді Лікоза. Йому стало цікаво, що ж накоїла її бідолашна жертва.

Коли човен, хитаючись на хвилях, плив назад до корабля, Хайр ад Дін думав, що, можливо, варто звільнити каюту поряд із його власного. Вона достатнього розміру, і там можна зручно влаштувати жінку та її служницю. Він вирішив доручити своїм людям захопити разом із синьйорою покоївку. Досвід підказував, що бранки, які мали подружку, почувалися в полоні краще, ніж ті, що були самі. А як та бідолашна не дістанеться до великого візира живою й здоровою, звинуватять у цьому його.

Повернувшись на облавок свого корабля, капітан скликав усіх своїх офіцерів і розповів їм про майбутній напад на віллу «Золота риба».

— Не брати нікого в полон, окрім тієї шляхетної жінки та її служниці. Ми не якесь смердюче цебро для перевезення рабів. Поводьтеся з ними обережно, бо інакше, іменем Аллаха, вихолощу вас усіх! Ніяких зґвалтувань. Та жінка — для Цикалазаде й тільки для нього.

— А як щодо покоївки? — запитав перший офіцер.

— Що ж… Можливо, коли будемо в безпеці, у морі. А на віллі не марнуйте часу.

— Але ж не варто сподіватися, що чоловіки просто пройдуть повз молоденьких, капітане. Адже не часто бувають на березі з такими дорученнями.

— Добре, добре! — поблажливо всміхнувся Хайр ад Дін. — Нехай парубота, що піде з тобою, висмалить служниць у будинку, але ту леді з її особистою служницею приведіть до мене неторканими.

— Знадобиться десятків зо два чоловіків, — мовив перший офіцер. — Тепер нам залишається тільки сидіти й чекати наступні кілька днів.

Розділ 48

Кат сиділа, схрестивши ноги, посеред дуже сколошканого ліжка й спостерігала, як її чоловік одягається. Гола-голісінька й розчервоніла від недавніх любощів, вона надула свої гарненькі губки.

— Чом мені не можна поїхати з тобою, Френсісе?

— Тому, моя прекрасна наречена, — усміхнувся він їй, — що я не гостювати їду. Герцог Авелліно хоче, щоб ми розігнали бандитів, які останнім часом насідають на його землі.

— Я ж ходила з тобою в прикордонні набіги, — сперечалася далі вона.

— Еге ж. — Він знов усміхнувся, і очі його заблищали від спогадів. — І ти була найчарівнішим прикордонним вояком, якого мені доводилося зустрічати, із солодкими персами, що так гоже підстрибували, коли ти скакала на коні, зі стрункими ногами в зелених штанях. Ех, Катріоно! Я сумую за цим і за нашим Ермітажем, але це Італія, серденько. Якщо ти поїдеш зі мною, ніхто не сприйматиме мене як серйозного найманця, і, хоч ти й заможна жінка, я вважаю за краще заробляти собі на життя самому. Ми повернемося менш ніж за два тижні. Чому б тобі тим часом не написати до Джеммі й не спитати, чи зможе він уже відіслати до нас наших дітей? Як на мене, час уже нашій малечі познайомитись із батьком.

Вона дратівливо всміхнулася.

— А ти за мною сумуватимеш, Босвелле? — Потому встала, потяглася й спокусливо пройшлася по кімнаті.

Він ласкаво ляснув по її гарненькому задку.

— Припини переді мною вихлятися, дівко! І так важко їхати від тебе, пробувши поруч менш ніж два місяці. — Він нахилив голову, потягнувся до її жадібних губ. — О, Кат! Солодка моя Кат! — бурмотів він і спрагло цілував кохану. А потім: — Чорт! Ти знову це зробила! Не знавав я жінок, які б мене так збуджували!

Вона тихо засміялась і випручалася з його обіймів.

— Іди гратися у свою війну, мій нестримний лорде!

Він із жалем поглянув на неї.

— Накинь щось на себе, німфо, і попрощайся як годиться зі мною та з нашими людьми.

Коли вона зайшла в передпокій, Коналл саме говорив:

— А проте, як на мене, варто залишити кількох чоловіків охороняти віллу.

— Та від чого нас охороняти? — запитала Кат. — Боже мій, це ж найспокійніше місце з усіх, де мені довелося побувати!

— Навіть не знаю, — задумливо мовив Босвелл. — Може, Коналл і має рацію. Зрештою, побіля берега завжди ховаються пірати.

— Тут немає нічого цінного, на що спокусилися б пірати. Не вигадуйте дурниць. Вам стане в пригоді кожен.

Чоловіки перезирнулися й стенули плечима. Кат мала рацію. Вони пішли до своїх, що вже чекали на них верхи. Коналл скочив у сідло й помчав уперед загону, а от Босвелл іще якусь мить стояв поряд із дружиною, поклавши свої елегантні руки їй на плечі.

— Кохана, я б хотів, щоб ти поїхала зі мною, — сказав він, — але нам не знадобиться багато часу, щоб розтрощити гніздо мерзенних жебраків, які порушують спокій Авелліно. Дякую, що ти віддала мені на службу своїх ґленкіркських людей. Слава Господові! Я знову можу бути корисним! — Граф міцно притиснув її до себе. — Я кохаю тебе, Катріоно Стюарт-Гепберн!

І він пристрасно поцілував її, ротом мнучи їй вуста, від чого солодке бажання аж пронизувало все Катріонине тіло. Її вуста були м’які, мов пелюстки, і гарячі від його дотиків. А сам Босвелл у цю хвилину бажав тим шкідникам із земель Авелліно провалитися в пекло.

— То ви збираєтеся до Авелліно чи в ліжко, мілорде граф? — пролунав ущипливий Коналлів голос.

Босвелл неохоче відійшов від дружини.

— Якби цей чоловік не був найкращий капітан у світі, я з радістю задушив би його, — кинув він крізь зціплені зуби, усідаючись на свого жеребця.

Кат тихо засміялася. Поклавши долоню на коліно чоловікові, вона підняла голову, усміхаючись.

— Я кохаю тебе, Френсісе. Бережи себе і якнайшвидше повертайся додому, до мене. — Вона повернулася до Коналла. —