Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

За своє коротке життя Макар сам і з дідом «начитався» слідів. Траплялися й хитромудрі, але сьогоднішній випадок загнав би в глухий кут, мабуть, і старого. Упевнений, не було зворотного ходу. Спиною. Але людина не могла провалитися, випаруватися або злетіти?!

Макар піднявся на пагорб і, стоячи на твердому ґрунті, уявив себе втікачем. Порожньо в голові. Кожен знає, що збити переслідувача зі сліду найлегше по воді. Але де? як, не залишивши слідів, дістатися озера?! Хлопець знову обстежив неушкоджену зелень. І натрапив на дивний слід: здавалося, втікач увігнав у землю жердину для намету, але передумав, висмикнув із нахилом убік озера…

Слідопит-мисливець обстежив землю навколо незрозумілого відбитка. Не залишають такий при ходьбі чи бігу. Ніде й натяку на великий слід. Із боку пагорба ціла павутина біля прибережних кущів. Макар знову пробрався до озера, пройшов по воді й навпроти круглого відбитка на землі помітив обірвану павутину, немов по гіллях сковзнув важкий мішок. Знайшов на сучку й коротку «нитку» з бавовни…

Відшукуючи сліди, Макар забув про Профа. Подивився – стоїть до дерева приторочений. Вертався за бранцем і мізерними зеківськими пожитками, міркував, як сам учинив би, почувши за спиною ПОГОНЮ. Майже не сумнівався: йде по сліду Булаха. Лише не розумів: хто переслідував утікача? куди подівся Сивий?

Боявся Проф зазирнути в очі Амби, а запитати, що стривожило – і поготів. Обличчя біло-захололе, як тоді, біля багаття з варивом… Збиралися перекусити – і раптом метушиться, немов слід плутає від лягавих…

– Тут стояти, – наказав «конвоїр», не дивлячись на Профа.

В інтонації бранець відчув погрозу, немов стояв біля стінки. Під кулеметом.

Розширюючи кола, Макар віддалявся від останнього булахівського сліду, але Проф і не думав про втечу. Застиг стовпом, не наважуючись і присісти, хоча після дня в дорозі ноги гуділи та й спину ломило від заведених назад рук.

Знову оглянув слідопит берег озера й кущі, повернувся до останнього відбитка, потім відійшов назад, розбігся, застромив рогулю в землю, відштовхнувся, злетів вище кущів, завис на мить, висмикуючи рогулю, й приземлився на мох…

– Приду-у-ур-рок, – буркнув Проф, переконуючись, що Амба не при своєму розумі. Знав: із пришелепкуватими краще не мати справу. Тим паче зі зв’язаними руками.

– Оце так Бу-ула-ах, – знову нечутно шепотіли губи Макара. Не сумнівався: з жердиною можна подолати кущі.

Сліди ПОГОНІ відбилися в обидва боки озера, тому втікач виграв достатньо часу… Доки ПОГОНЯ не обстежить кожен кущ і високе зелене багно, від озера не піде. Зникли сумніви. Не самотній вовк крався за людьми, а навчений на людину звір разом із господарем намагалися дістати того, хто з останніх сил рвався на волю. Макар розмірковував, у який бік вигідніше бігти. Обійшовши нешироке довге озеро, звично приторочив бранця до дерева, а сам почав шукати слід.

На протилежному березі ніхто не виходив із води. Лише сліди ПОГОНІ оперезали озеро. Сумніви змусили зупинитися. Де помилився? Не втопився ж Булах? Не причаївся і в заростях. Рано чи пізно навчений звір відчує втікача… Недарма ж ПОГОНЯ, узявши озеро в кільце, пройшла й цим берегом.

Неподалік води й кущів обривалися останні сліди від ноги й жердини. Макар ляснув себе по лобі. Відразу не здогадався, кендюх! Булах не виходив із води, а залишив озеро за допомогою жердини. Слід треба шукати не біля води, як робив він і ПОГОНЯ, а далі від води. Задоволена посмішка скривила губи, хоча розумів: без собаки доведеться довго обстежувати берег, доки знайде перший відбиток.

Втікач поставив себе на місце ПОГОНІ. Пошукає-пошукає, а потім, коли не вистачить свого розуму, піде, як пропонує інструкція, по більшому колу…

Усе було так, як «прочитав» слідопит-мисливець. Коли відійшов від краю озера, натрапив на сліди ПОГОНІ. Після заростів малини сліди вівчарки й чобіт різко повернули вбік болота та злилися з відбитками друга. Підтвердили здогадку Макара відбитки великого розміру взуття, які повели до озера. Ось вона – перша глибока вм’ятина. Не вийшла, не вистрибнула людина з мілководдя, а знову перелетіла, скориставшись жердиною, на прибережну сушу. Не втримався Булах на ногах, пошкодив килим моху підошвами, колінами та руками…

Зрозумівши, що має рацію, Макар повернувся до Пахана. Той залишався біля місця, де ПОГОНЯ вийшла на стежку ВТЕЧІ. Проф підхопився, намагаючись із виразу обличчя хлопця зрозуміти, куди підуть тепер. Не дивлячись на бранця, Макар обмацав ремінь, вузли мотузки й покрокував слідами тих, хто «грав» у схожу на дитячу забаву – хто кого наздожене. Без сумніву, пес, прихоплюючи свіжий слід, тягнув щосили.

Наближалося болото. Проф не здогадувався про трагедію, яка нещодавно розігралася тут. Тупотів мовчки. Радів, що йдуть не бездоріжжям, а хоч поганенькою, але стежкою. Уже забув про втечу, дибав, мов теля на мотузці. Макар часто перевіряв, чи не послабіли вузли на путах бранця, чи не перетер мотузку або ремінь. Це лише здавалося, що Макарові байдужий той, від кого життя в таборі залежало більше, ніж від Лютого чи Кроксфорда…

Юнак смикнув мотузку. Гидлива усмішка скривила губи. Побачив би зараз хтось всесильного Пахана…

Усе ближче болото. Зметикував Булах. У болоті будь-який пес втратить слід. Але незабаром Макар захвилювався. За всіма ознаками – драговина непрохідна…

Погоня прискорювала крок. Не усвідомлюючи цього, юнак теж прискорив ходу, але незабаром спіткнувся на тому ж місці, де Бугров сидів біля Барса. Рівне місце. Важко спіткнутися. Хлопець чортихнувся й, підводячись, помітив стріляну гільзу. Промайнула надія, що випадковий постріл порушив пустельну тишу. Придивився – поміж опалого листя круглилося кілька жовтобоких смертоносних «жолудів». Мох у цьому місці порушений сильніше, глибше. Поряд – уламки гілляки. Підняв. Кора зірвана місцями. У вм’ятинах живе тіло дерева. Ікла. І бурі плями. Кров…