Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Порушений мох облямовував кущ. Гілки зрізані не сталевим лезом, а свинцем… Тут відбитки взуття закінчувалися. А собачі залишилися поряд із двома уламками зі слідами іклів. Неподалік куща ледь височів свіжий пагорб із дернини та кам’яних брил. На совість попрацював той, хто натиснув курок автомата. Досвідчене око відразу оцінило, що вовк і ведмідь не дістануться до того, хто навіки залишився в тайзі. Осінь прикрасила багряним золотом останній притулок уже вільної людини…

Багаттячко під умілими руками спалахнуло від першого сірника. Боязке полум’я можна було умертвити шапкою чи долонею. Макарові на мить здалося: поверне голову – поруч Булах. І вони продовжать ту давню розмову в зоні, коли вперше зустрілися після карцеру біля такого ж тихого багаттячка…

Пригрівало осіннє сонце. Ярилося в чистодзвонному просторі. Але холодно й порожньо на душі в Макара. Порожній погляд турбував бранця, як зазвичай лякає невідомість. Проф збагнув: поряд могила. Тепер зрозумів, чому недоумок карячився між озерами. Тільки яка користь чужі сліди розплутувати? Сидить філософ, ніби рідну неньку поминає… Ось-ось сльозою вмиється…

Не відав Пахан про втечу Булаха й Сивого. Не здогадувався, з ким назавжди прощався Амба. Не тьохнуло серце радістю.

Догоріло вогнище. Порожнім поглядом Макар дивився на жаринки, що ледь дихали, а коли згасли, згріб гарячі залишки в долоню, розсіяв на кам’яно-багряному свіжому пагорбі й пішов. Не озираючись…

Поодинокі людські сліди тяглися вбік згарища. Крок нерівний, невпевнений. Так ходять хворі або підранки. У тайзі потрібен справжній і відданий пес. На мить Макар поспівчував Барсові та начальникові режиму, але, збагнувши все, смикнув зі злобою мотузку – Проф від несподіванки спіткнувся й шубовснув спиною в болото.

– Ти чого, Амбо? В натурі!

– Підіймайся й тупай, мерзото. А то притоплю, як паскуду скажену…

Від інтонації та погляду Проф стис зуби й завовтузився у в’язкій рідині, витягаючи голову. Макар розумів: без сторонньої допомоги бранцеві зі зв’язаними руками не підвестися. Ось-ось захлинеться. Знову, як тоді біля варива, захотів позбутися Пахана й гайнути вільними просторами тайги, де його не знайде й лісовик.

Крок. Ще крок… Проф, зрозумівши намір мовчазної брили, затих. Зараз піднята нога опуститься на голову. Заб’ється він усім тілом, а через кілька хвилин болотисте місиво заспокоїться й застигне гладінню.

– Ма-ака-аре-е-е, – захрипів бранець.

Останній крок. Взуття натиснуло на голову Профа. Той захлинався болотною в’язкою рідиною. Лементував. Судомно сукав ногами.

– У, падло, – захрипів Макар, виволік бранця на берег, немов рятував шкодливого кота. Джовба зневажав себе за жалість. Не розумів, що змушує чинити всупереч розуму й почуттям.

Сплюнувши, Макар почав витирати руки, не усвідомлюючи, від якого бруду очищається… Що заважає? Адже погань! Що стримує кинути його в болоті? Мабуть, те ж, що викликало миттєву жалість до натренованого на людину звіра й до найненависнішої для зека двоногої істоти без голови з презирливим назвиськом – лягавий…

Не подобалося все це. ТАМ, у потойбічному світі, за «колючкою», слиняві не виживають. У крайньому випадку опускаються на самісіньке дно й сплять під нарами. Біля параші.

Втікачі вийшли на узвишшя по слідах ПОГОНІ, де тиждень тому вночі палахкотіло вогнище. Придивляючись, Макар затупцював біля обгорілого галуззя, спустився по численних собачих слідах і відбитках взуття до куща біля трясовини.

Він одразу впізнав відбиток взуття Сивого. Сам лагодив каблук перед втечею. Ледь не порізався. Лезо, майже торкаючись пальця, відрізало шматочок гуми з підошви. Досвідчене око відразу ж знайшло і слід від армійського чобота. Слід господаря вівчарки.

Одним поглядом утікач «прочитав» місце біля куща, де пес, наздогнавши, шматував Сивого. Застогнав Макар, немов відчув безжальні ікла Лютого. Скрипнув зубами. Кинувся на згірок подалі від проклятого місця.

Нічого не зрозумів Проф, але підвівся і сам пішов слідом.

Макар не відривав погляду від глибоких слідів-вм’ятин. Не усвідомлював деякий час, чому залишився такий слід. Лише біля вивертня, де спіткнувся, розгублено озираючись, зупинився, буркнув:

– Дивина!

Не зрозумів: куди поділися сліди господаря вівчарки. Булах і Сивий загинули. Чому розділилася ПОГОНЯ? Макар придивився. Дивні сліди. Глибокі. Такі залишає лише людина з вантажем.

Не хотів, але довелося повертатися до місця, де вівчарка «грала» з утікачем. Без поспіху Макар зчитував сліди. Ось він, останній стрибок звіра. Потужний. Довгий. Красивий. Навколо місця падіння Сивого відбитки пазуристих лап. Неподалік стояв господар вівчарки й похитувався, як Кроксфорд, із п’яток на носки. Милувався роботою «вихованця».

– У, га-а-ад-ден-ня! – зашепотів Макар і мимоволі втягував голову в плечі, немов сам захищався від собачих іклів. – Ну-у, постривай, на-аво-олоче! Нед-до-он-н-но-ос-ску!

Пам’ять тайговика навіки увібрала особливість ходи того, хто віддав вівчарці останній наказ. Суцільна «рана» на моху підказала: до куща Сивого тягли волоком. Деякий час другий «лягаш» тупцював на місці, але потім недоносок раптом позадкував до стрімчасто-грузлої глибочини. На корі крайньої гілки куща – шкіра й темно-бура пляма. Кров…

Не збагнув Макар, що сталося. Проф, здивовано спостерігаючи за діями свого «конвоїра», теж блукав у здогадах. Що зацікавило, збентежило Амбу? З глузду з’їхав? А хлопець роздивлявся сліди від армійських чобіт. З усього видно, людина падала горілиць. А рукою шарпнула кущ, намагаючись утриматися. Під людською вагою шматок берега обвалився в болото. «Лягаш», який прийшов без собаки, залишився на місці. Дивно! А пес кинувся до господаря. Ось вони, відбитки пазурів і подушечок. Але зворотних слідів немає. Невже обоє… Втопилися?!

Макар пошукав поглядом сліди вбивці Булаха, щоб зрозуміти, куди той подів тіло Сивого. Негоже залишати мертвого, не віддавши землі. Макар зручніше перехопив рогулю, знову пробіг поглядом сліди вбивці. Той