Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Ще в таборі банку з-під томатної пасти пристосували під казанок. У дорозі в ній варили юшку, кип’ятили чай. Одного разу Проф здивовано дивився на Амбу. Той, не кваплячись, вертався до багаття із повною банкою води, але раптом заметушився, впав на коліна, по-собачи припав носом до землі. Час та негода майже стерли чи то вовчий, чи то собачий відбиток.

– Невже вовк? – бурмотів слідопит-мисливець, вдивляючись у ледь помітні незрозумілі відбитки осторонь звірячих.

Макар переможно зітхнув, зрозумівши, що помилився. Пробіг не вовк, а пройшли собака і кілька чоловік. Поміж них – здоровань. Макар приклав своє взуття. Приблизно той же розмір. Поміж вільних і зеків таке лаписько лише в нього й у Булаха. Взуття Сивого – розміром із долоню. Заспокоївся. Не проходив тут Булах. До табору далеко. Зазвичай ПОГОНЯ наздоганяє раніше.

Утікач, про всяк випадок, озирнувся. Нікого. І знову подався до озера. Розплескав воду. Залишилося півбанки. Не розумів Макар, чому непокоїли сліди? Що турбувало?

Він прискорив крок, але не дійшов до бранця, раптом зупинився, поставив на землю банку й повернувся назад. Геологи інакше ходять. Куди й чому квапилися незнайомці? Широчезний крок. Люди не йшли – бігли. Так мисливці наздоганяють підранка… Сліди стали чіткішими. Макар зупинився, вилаяв себе. Схибив! Дуже хотів, щоб друзям пощастило. Сліди переконували: тут уже не четверо пройшло – двоє. Менше за розміром взуття майже нове. На п’ятах і носках лише намічалася потертість, а на підкові не вистачає цвяха. Більші за розміром сліди від старого черевика. Хто петляв по-заячи, щоб заплутати слід? Ближче до берега на людський відбиток лягла пазуриста лапа. Звірисько – велетень! Такий слід залишить не кожен вовчисько чи службова вівчарка.

Макар розташувався під кущем й уважно огледівся. Судячи зі слідів, не сірого боявся втікач. Із ножем чи з дубиною від самотнього вовка Булах відіб’ється. Небезпечніше за чотирилапого звіра – двоногий, той, хто дивиться на людину крізь приціл. За озерцем пролетіла сорока. Ось сліди самотнього зайченяти. Косий стрибав якось неохоче. І вуха не нашорошені. Одне «дрімає» на спині.

З узвишшя добре видно згарище. Внизу – болото, а між ними з голубіні неба проглядала розкоса синь ще одного озерця. Поміж кущів промайнула гілляста голова. Лось, немов на живих ходулях, прямував на водопій.

Макар продовжував вивчати сліди. Нічого не зрозумів. Менший слід – не Сивого. Але ж не міг Булах залишити товариша. Того, з ким ділив хліб і нари. На душі на мить відляг-ло і знову перехопило дух. Лише ЛОВИТВА могла змусити розійтися ВТЕЧУ. Зсутулившись, стояв утікач над великим та меншим слідом із відбитком підкови. Армійський чобіт. І собака не лайка – вівчарка. Здалося, серце зупинилося. Вилиці й ніс, біліючи, кам’яніли мармуром.

На моху між озерами легко читати слід. Жодного сумніву – пройшли двоє. І вівчарка… Дивно поводився незнайомець. На останньому спуску біг не по тверді, а по м’якому мохові: «Дивися, ось він – я!» Сліди оперезали озеро. Слідопит зменшив швидкість. Хіба втікач дарма натоптуватиме ноги? Одне бентежило: на другому колі велетень намагався ступати слід у слід.

Несподівано Макар зупинився й повернув назад. Певно, не тільки його здолав сумнів. І господар вівчарки в цьому місці уважно вивчав відбитки. Чітко видно вм’ятини від його колін і кистей рук. А собака нетерпляче рвав повідець. Переконавшись, що втікач справді намотував друге коло, людина в армійських чоботах поспішала за вівчаркою.

Гра в хто кого наздожене тривала. Уже близько озерце. Закінчувалося друге коло. Не розумів хлопець, що його турбує. Чітко читав слід людини з вівчаркою. Пес ішов упевнено, не збивався з ходу вже по третьому колу.

Макар перейшов на крок. Потім зупинився. Уважно зчитуючи великий слід, опустився на коліна, помацав мох. Не сумнівався: в цьому місці велике взуття потурбувало землю лише раз і пропали відбитки. Губи Макара-втікача з гордістю ворухнулися за дії втікача, що залишив відбитки: «Вті-і-кач! Оце та-ак Була-ах! Молодець!»

Слідопит пройшов уперед, посміхнувся ще ширше й задоволено стукнув кулаком по долоні. Спрацювала примітивна заяча хитрість. Булах десь стрибнув подалі вбік, пустивши переслідувачів по раніше прокладеному сліду.

Макар розвернувся й пішов назад. Від пенька в улоговинці починалося й закінчувалося коло. Тут утікач удруге слідів не залишив, але після вододілу схил знову зберігав сліди двох чоловік і собаки. Макар-слідопит не квапився. Просувався крок за кроком навприсідки, а Макар-втікач, здавалося, квапився поруч із Булахом, підганяв, одночасно нахвалював товариша за витримку й кмітливість.

Схил крутішав. Відбитки танули. Десь тут утікач стрибнув убік, а ПОГОНЯ пішла по третьому колу. На сухому твердому ґрунті сліди міг відчути лише собака.

На покритій мохом ділянці знову з’явилися сліди вівчарки й солдатських чобіт. Погоня багато втратила часу, але зрештою розгадала хитрість, довірившись собачому чуттю. Макар же незабаром опинився біля пологого схилу, «читаючи» події місячної давнини. Неподалік кущів, уже на м’якому ґрунті пес заметушився, потім раптом потяг повідець із такою силою, що господар хряпнувся на чотири кінцівки, а вів-чарка зіп’ялася по-кінськи на задніх лапах.

Як і переслідувач, Макар розгублено затупцював. Якщо собака й він сам не помилилися, то втікач, спускаючись схилом, повинен залишити слід. Не міг же він перелетіти через кущ і стрибнути у воду?! До кущів відстань чимала – світовий рекордсмен спасує.

Натоптала ПОГОНЯ слідів побіля кущів, але пес тягнув до озера сильніше лише в одному місці. Незрозуміло… Дістатися до води тут не зміг би й звір.

Макар придивився до гілля. Павутина ціла. Переконався в цьому й господар собаки. Не стримався, провів рукою по гіллях, порвав майже невидиму нитку бабиного літа. Слідами ЛОВИТВИ Макар пробрався між двома кущами до озера. Вода полоскала нахилені гілки. Зробив кілька ковтків, умився. Розпашіле тіло обдало прохолодою.