Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

зможе. Як вагон: звільнили від гальм і колодок, зрушив із місця – пішов під ухил. На собі перевірив ще раз. Місяцями не підходив до Булаха, хоча тягло, як п’яницю до пляшки. Раніше жив, немов лялька в театрі: смикнуть – підніму руку чи побіжу. Не розумів наказів. Виконував. Не перепитував. Та й заборонено статутом. А тут, у таборі, мізками заворушив. Ночами не спав. Ледь задрімаю й схоплююся мокрий від поту. Лячно іноді ставало. Але поступово змінювався. Самому об’єктивно міркувати не легше, ніж паралітикові навчатися ходити…

Спочатку зеків оцінював за трьома критеріями: бешкетує чи сумлінний? як працює? виконує норму? А так – усі однакові. Нема чого в них длубатися. Знаєте прислів’я: «У темряві будь-який собака за вовка зійде». Так і в мене. Та почав помічати: хтось оступився, інший потрапив за дрібниці чи через дурість. Хіба такому наші табори допоможуть життя зрозуміти? змінитися й на пряму стежу вийти? Щоб відбілити людині душу та виправити мізки, не вистачить лише страху. Не завжди й пряник допоможе. В одному твердо переконаний: саджати разом рецидивістів, тих, хто в «законі», й тих, хто залетів уперше за колючий дріт, – злочин. «Рогачам» режим треба менш суворий і термін коротший. Звалили всіх до купи – зрозумій, що до чого.

– Сам про це думав, – підтримав майор капітана.

– Та що говорити: погань завжди на поверхні плаває й смердить. Справжніх законів не вистачає. Немає різниці – убив, не вбив?! Головне – покидьок вийняв ніж! На життя зазіхнув. Плющити гадину – і все. А за законом? Померла людина від покидька в лікарні через дві години – одна стаття. На хвилину раніше – інша. Подумати лишень: людське життя секундами міряти… Гидотники…

– Буває, випадково вбив при захисті.

– Саме так, – ще тужливіше продовжував Бугров. – Самі знаєте, прийшов етап, розкриєш формуляр і не зрозумієш: перевищила людина міру необхідної оборони чи вкралася судова помилка. Важко і судді, і слідчому. У нас же людина себе проявить. Той же Амба… Під час бойовища «шістки» стверджували: Амба розворушив «рогачів».

– Макар двох убив, – тихо почав майор, але потім заговорив твердо, без найменшого сумніву. – Згідно з холодним законом – убивця. За життєвими вимірами, за тим, як себе в таборі вів, – людина. Справжня. Моя воля – ордени на сміливі груди повісив би.

Стежа сімнадцята. Після втечі
1

До ранку просидів Макар біля багаття. На що зважитися? як учинити? Не відав, що робити й того дня, коли вперше після пожежі знайшов поживу. Дві доби відлежувався, відпочивав, від’їдався та думав. Нарешті, вирушив у дорогу.

День минав за днем. Заглиблений у свої турботи, втікач звично добував їжу, збирав хмиз, готував нічліг, а сам думав, думав. Щоранку купаючись у джерелах, Макар не помічав, що берег водоймищ прихоплює гострий, як бритва, льодок і в тінистих заводях майже до полудня сонце не розтоплює схожі на скло забережжя; не помітив і коли тайга, мов дівчина на виданні, вночі вперше примірила біле вінчальне вбрання. Місце відпочинку вранці темніло брудною латкою. Тайга готувалася прийняти справжній сніг…

Зрозумівши, що житиме, Проф спочатку слухняно крокував попереду Макара, але, підгодувавшись після вимушеного посту й помітивши відчуженість «конвоїра», вирішив тікати.

– Я т-те-бе-е наскрізь бачу, – посміхаючись лише йому зрозумілим спогадам, пояснив Макар, а після другої спроби втекти приклався кувалдами-пудовиками до ребер Профа і попередив: – Дивися, вошо вчена, наступного разу підеш амбі на корм…

Тихо сказані слова застрягли в голові Пахана, як цвяхи в дереві. Він облишив навіть думки про втечу. Намагався лише зрозуміти, що вигадував хлопець? Куди жене перед собою? Іноді здавалося, що після того вечора, біля варива, Амба з глузду з’їхав…

Дні минали за днями, а вони йшли і йшли по наміченому Амбою шляху. Лише двічі після ночівлі незрозуміло чому Макар залишався на місці. Сидів цілий день біля багаття, мов пеньок замшілий. Не їв, не пив. Проф не наважувався порушувати його думи. А одного разу напарник і зовсім учудив. Ранком ішли в одному напрямку, раптом юнак зупинився, завив по-вовчому, розвернувся і почвалав у зворотному. Зміну курсу підказало сонце. Зранку воно било в очі, а після довгого «а-а-а-а-а», ще до обіду, пригрівало в спину. Далі – більше. Пройшли трохи – ось воно, місце ночівлі. Постояв Макар, поколупав носком взуття погасле багаттячко, засипав мертве вугілля піском, розвернувся – і знову в напрямку, звідки ранком після відпочинку посміхається людям сонце.

Увірував Проф: щось коїться з Амбою – чи заблукав, чи з’їхав із глузду.

Але Макар не схитнувся з розуму. Лише сумнівався, чи праведною стежкою повертається в життя? У роздумах минали дні. Знову випав і розтанув сніг. Не турбувала негода. Встигне. Яка різниця, на тиждень пізніше чи раніше заявиться. Щоправда, через день біля річечки довго стояв замислившись. Розмірковував. Занурив у воду долоню й відразу знизав плечима, прошепотівши: «Би-ир». Шлях протилежним берегом зріже чималу петлю. Роздягнувся. Змусив і бранця залишитися в чому мати народила. Під час переправи Проф лаяв Бога та святих угодників, та, коли їхній багнистий берег змінився високим і крутим, почав весело насвистувати.

Бадьоро крокував бранець, а «конвоїр» придивлявся до слідів, начебто здобич вистежував. Відчував, десь тут перетнуть шлях Булаха й Сивого, а може, й підуть однією стежинкою. Здається, усе продумав при підготовці, але на душі неспокійно. ВТЕЧА – вона завжди ВТЕЧА. Хоча б раз поглянути на місце ночівлі друзів. Досвідчене око багато чого помітить. Макар посміхнувся. Уперше, хай подумки, але назвав Булаха та Сивого своїми друзями.

Пустельна й неходжена тайга. Тільки звірина «азбука» траплялася в дорозі. Неподалік блиснула гладінь озерця. Обережний погляд – нікого. Довелося звернути з малопомітної звіриної