Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

прадід — Іван Федорович. І всі Шпоньки, в прадіда перекрутили літери, а в діда відрубали шмат прізвища, і вийшов Пшонь, але я знайду! Я їм не дзвін!

Тут Гриша спробував пригадати оповідання Гоголя. «Іван Федорович Шпонька і його тітонька», і йому в голові справді щось таке протуманилося про сон Івана Федоровича, коли тому привиділося, ніби його тітонька вже й не тітонька, а дзвіниця, а його самого тягнуть на дзвіницю, бо він дзвін. «Я не дзвін, я Іван Федорович!» — кричить Шпонька. «Так, ти дзвін», — каже, ідучи мимо, полковник Н-ського піхотного полку, в якому Шпонька дослужився до майора і з якого його вигнали за тупість і підлість.

— А ви в армії служили? — поцікавився Гриша.

— Служив, то й що?

— І дійшли до майора?

— Не дійшов, а що?

— Чому ж звільнилися з рядів?

— Розумних там дуже багато — вижили!

— А в інституті теж розумні?

— І там повно.

— А тут, ви думаєте, що ж, дурні? — прискалив око Гриша.

— Тут повітря і харчі підходящі. Прибув добровільно укріплять сільське господарство і нікому не дозволю! І того, хто перекрутив і обрубав моє славетне прізвище, знайду!

— І що ж, у Веселоярську хочете зловити того, хто відкусив хвостика у вашому прізвищі?

— Де живу, там і ловлю. І дзвоном нікому не буду! Для цього й прийшов, щоб повідомить і заявить!

Коли б Пшонь був структуралістом, він би в тому дзвоні гоголівського Шпоньки побачив якийсь інший символ і не потрактував його з такою примітивною прямолінійністю. Скажімо: водолазний дзвін. Або повітряний дзвін водяного павука. Або щось антирелігійне. І тоді Пшонь опинився б не у Веселоярську, а де-небудь на березі моря, або на біологічній станції, або серед лекторів антирелігійної тематики. Але вже був тут, і нікуди його не подінеш, просто кажучи, не здихаєшся.

Гриша ще не знав, що Пшонь опинився у Веселоярську завдяки товаришеві Жмаку. Бо товариш Жмак, незважаючи на свою якнайвищу принциповість, страшенно любив свою дружину, а ще більше — єдину доньку. Маючи аж дві вищі освіти і знаючи, яке то благо, він мріяв про вищу освіту і для свого дитяти, але не заочну, як у нього, а справжню, стаціонарно-повноправну, бо хоч дипломи однакові для очної і заочної освіти, зате моральне задоволення дуже й дуже неоднакове. Однак хтось вигадав іспити і конкурси при вступі до інститутів, Жмакова донька іспитів не склала, все гинуло, не помагали ніякі дзвінки, ніякі натяки і прямий тиск, аж нарешті керівництво інституту вирішило піти назустріч товаришеві Жмаку, але поставило умову:

— Приймемо вашу доньку, але заберіть від нас одного чоловіка.

— Куди ж я його заберу? — здивувався Жмак.

— Хоч на Камчатку! Хоч у космос закиньте! Хоч на океанське дно спустіть! Аби не в нас він був.

Так виміняно на Жмакову доньку Пшоня, і той звалився мов сніг на голову Гриші Левенцю і всім веселоярівцям, непотрібний і зайвий, як безробітний у Америці.

— У вас хоч жінка є? — спитав Гриша Пшоня.

— Яка жінка? Ви що — хочете нав'язати мені статеве життя? Сек-кундочку! Повторіть. Запишемо… Для карасиків!.. А жінка моя втекла — ясно?

Та від тебе сам чорт утече, подумав Гриша, але вголос сказав інше:

— Ну, ви влаштовуйтесь, а коли потрібна якась допомога, то будь ласка…

— Я ще прийшов сказати, що я вегетаріанець.

— Веге… А що це таке?

— Не вживаю м'яса! І требую, щоб мене снабжали овочами і крупами!

Він колюче націлився на Гришу — ось так і проткне, як шпичкою. Гриша колись чув про тих, що не вживають м'яса. Малювалися вони в його уяві людьми лагідними, тихими, якимись милосердними, чи що. Але дивився тепер на цього Пшоня і розумів, що чоловік без м’яса не стане милосердніший, а хіба що тільки озвіріє. Стирчало перед Гришею щось, як засушений кілок, у бавовняному трикотажному костюмі, в кедах, в панамочці такій малесенькій, що й на курячу голову не налізло б, а на Пшоневу, бач, налізло. Сонце на небі стояло вже низько, било в вікна кабінету, і від Пшоневої голови в тій панамочці падала на стіну тінь, що мала обриси ослячого вуха. Великого ослячого вуха, слід додати для тих, хто став би міряти осляче вухо і Пшоневу голову. Тут або ж вухо якесь неймовірно велике, або геть мізерна голова. Єдина перевага такої дрібненької голови, що її вже ніяк не назвеш довбешкою. Довбешка, як відомо всім, — це голова здоровенна, але всуціль з маслаків, так що для мозку місця й не зостанеться. А в такій гострій голові, як у Пшоня, місце буде не для мозку, а тільки для підлот і зміїної отрути, хоч про це Гриші належало довідатися лише згодом.

— Гаразд, — зітхнув Гриша. — М’яса ви не вживаєте. Але навіщо ж тоді вам свиня?

— Як-то навіщо? А може, я хочу її вигодувати і відпустити на свободу! Виступлю з почином: свободу — свиням!

— І для цього ви приїхали до Веселоярська?

— А хоч би!

Тут Гриша в душі позаздрив мудрій передбачливості дядька Зновобрать. Як вчасно він передав владу молодшому поколінню! А тепер хоч скач, хоч плач з цими пшонями і жмаками і їхніми починами!

Але посада зобов’язувала, і Гриша, не подаючи знаку, досить мирно розпрощався з Пшонем і взявся за нитки десятого номера, які приніс йому з сільмагу дядько Обеліск…

Щоб ніхто не заважав і користуючись своїм усіма визнаним правом після закінчення робочого дня віддаватися цілком дозвіллю, Гриша замкнувся в кабінеті, дістав з шухляди ножиці, а з кишені складеного ножа, нарізав собі з отих запасів Ганни Панасівни потрібних паперових заготовок, а з снопа очерету спорудив чотирикутний легенький каркас, скріпивши його нитками, після цього дещо приладнав, те причепив, а те дочепив, з найдовших зведень витнув барвистого хвостяру — і ось уже готовий паперовий змій, і рветься він до польоту в теплому веселоярівському повітрі, під призахідним сонцем, над степовими обріями.

Гриша обережно підніс свою паперово-очеретяну споруду до вікна, заліз на підвіконня, став у отворі так, що видно було його не тільки опозиції, яка вперто пильнувала нового голову, щоб простежити кожен його вчинок, а, може, й усьому Веселоярську, змахнув руками, мов крилами, і навіть підстрибнув по-лелечому, так ніби збирався летіти, тоді гукнув щось нерозбірливе, засміявся, і… перетворився на барвистого змія з довжелезним, ще барвистішим хвостом, шугонув у теплі повітряні вири, рвонув угору, а тоді плавно війнув донизу і полинув понад самою землею, нечутно, загадково й манливо.

Повіяло духом гоголівських