Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

снопи попід стіною, але тут новий голова делікатно, та вперто відтручував їх, закликаючи вгамуватися і викладати суть справи, яка їх сюди привела.

Лімітрофи були нівроку собі чолов’яги, віку середнього, вгодованості вище середньої, одягнені всі однаково: захисного кольору куртки з безліччю кишень, застібок, гудзиків і гапликів, такі самі штани, гумові чоботи для бродіння, кепки з довжелезними сонцезахисними козирками; у кожного рюкзак і всіляке причандалля, дорогі спінінги в ще дорожчих чохлах, на поясах ножі, сокирки, лопатки. Споряджені— хоч і Еверест штурмувати!

— То що у вас, товариші? — спитав Гриша, ледве втримавшись од того, щоб не назвати їх лімітрофами.

— Безобразіє! — закричали лімітрофи.

— Показове село, а що тут діється!

— Ошуканці!

— Пройдисвіти!

— Беззаконня!

— Ми цього так не облишимо!

— Знайдемо на вас управу!

— Так, — підсумував Гриша, — Все прекрасно, дорогі товариші, ви мене бачите вперше, я так само вперше маю приємність і честь бачити й слухати вас. Але чи не можна б зрозуміліше?

Аж тоді лімітрофи трохи вгамувалися, наперед виступив найвгодованіший і поважно мовив:

— У вас тут збудовано став.

— Точно, — підтвердив Гриша.

— У всіх газетах розписали його незвичайну форму, площу дзеркала, сподівані прибутки від риборозведення, від коропів, товстолобиків, амурів і навіть бестера.

— Розписали, — згодився Гриша.

— Ми покинули свої справи, а всі ми займаємося дуже відповідальними справами, і приїхали сюди.

— Ага, приїхали.

— Щоб перевірити й переконатися.

— Припустимо, — сказав Гриша.

— Ви що — сумніваєтесь?

— Та ні, я намагаюся вникнути в суть.

— Яка суть? — знов безладно закричали лімітрофи, — Яка суть, коли тут суцільне ошуканство.

— Прошу точніше, — нагадав Гриша.

— Точніше, — знов узяв слово уповноважений лімітрофів, — точніше ось. Перед ставком хтось поставив шлагбаум, і ми не змогли проїхати машинами…

— Пішки можна, — підказав Гриша.

— А пішки — нас примусили купувати квитки на право ловіння риби в ставку. Три карбованці квиток.

— Мабуть, так вирішило правління колгоспу, ставок їхній, — зауважив Гриша.

— А риба де? — закричали лімітрофи. — Тиждень ловимо, щодня платимо по три карбованці — і хоч би тобі риб’яче око!

— За рибу я не відповідаю, — пояснив Гриша. — Що ж мені — поринати в ставок і начіпляти вам на гачки коропів?

— Справа в тому, — угамувавши своїх, повідомив старший лімітроф, — що риби там немає ніякої. Не запускали ще й мальків. Ми були в конторі колгоспу, там нічого не знають. Ви, як представник влади, відповідаєте за те, що у вас діється. Знайдіть того чоловіка і…

Але шукати нікого не довелося, бо відчинилися двері, і власною персоною став на порозі Рекордя у новісінькому джинсовому костюмі, покручуючи довкола пальця ключики від батькового «Москвича».

— Ось він! Ось! — кинулися до нього лімітрофи з намірами далеко не ангельськими, але Рекордя відмахнувся від них, мов од мух, і через їхні козирки спитав Гришу:

— Що треба тут оцим дармоїдам?

— Це ти їм продавав квитки на вудіння? — спитав Гриша.

— Не квитки, а ліцензії.

— Так у ставку ж ще риби немає.

— А яке мені діло? Я уповноважений добровільного товариства мисливців і рибалок. У мене жетон. Маю право на всі водойми місцевого значення реалізувати ліцензії. А в оцих є якісь документи? Чого вони в робочий час сидять коло нашого ставка? Виклич міліцію, хай їх пошерстить!

— Та воно й справді,— сказав Гриша. — Товариші, прошу пред’явити…

«Товариші» позадкували до дверей.

— Дружніше, дружніше, — підбадьорив їх Гриша, — та не до дверей, а сюди, до мене. Чи, може, ви й теє?.. Може, ви справді лімітрофи?

— Лімітрофи? — крикнув хтось з рибалок. — Що це таке? Це образа! Ми!..

— А хто ж ви такі? — засміявся їм услід Гриша, а Рекордистові порадив: — Зникни і більше не потрапляй мені на очі.

— У мене жетон!

— Щезай разом із жетоном і з дружком своїм Безтурботним! Я ще в район подзвоню!

— Подумаєш, начальство! — пробурмотів Рекордя, крутячи ключиками вже не від себе, а до себе.

Ганна Панасівна принесла ще купу паперів — і Гриші вже було не до Рекорді.

Він заглибився в різні папери і тільки тепер схаменувся нарешті: що ж це з ним і як, і чому? Сон чи сміх, сміх чи сон, і чиє це на нього наслання?

Папери вжахнули його кількістю, розмірами, загрозливістю, загадковістю, а найбільше непотрібністю. Білі й сині, червоні й рябенькі, вузенькі й широкі, як стіл, тонкі до прозорості й цупкі, як палітурки, розлінієні й розмальовані, з розділами й параграфами, з пунктами й підпунктами, з правилами й винятками, негайні і тривалої дії, одноденні й розраховані на перспективу; папери з вимаганнями і домаганнями, нагадуваннями і попередженнями, запитами і закликами, просьбами і грозьбами. І все це сипалося на голови мізерного апарату (голова й секретар!) сільської Ради від організацій домінуючих і контролюючих, регулюючих і координуючих, першорядних і підрядних, консультативних і декларативних, престижних і дивовижних, але жодного паперу від керівних організацій!

Смішне й страшне! Гриша хотів підбігти до вікна, щоб ухопити в груди свіжого повітря, та вчасно згадав про босу опозицію. Невже й досі сидять?

— А немає тут, Ганно Панасівно, такого паперу, на який би ви не підготували відповідь? — звернувся він до секретарки.

— Та ви що, Григорію Васильовичу! — злякалася Ганна Панасівна. — Хіба таке можливе?

— То немає? Шкода. А то б ми відповіли… Ну, гаразд. А котушка ниток десятого номера у вас знайдеться?

— Можна виконавця в сільмаг послати.

— То попросіть — хай купить. Ось гроші. Брав для обіду, та, бач, обідати мені сьогодні не дали…

— Треба робити перерву, — порадила Ганна Панасівна.

— Забув.

— Завтра я вам нагадаю.

— Дякую.

Ганна Панасівна пішла, а до кабінету проник нечутно, мов чума, товариш Пшонь.

— Здається, я вас не кликав, — сказав Гриша.

— А я сам прийшов.

— Недавно ж бачилися.

— То було вчора.

— Ви там уже встигли з директором школи вступити в конфлікт?

— Не я, а він зо мною вступив у конфлікт! Та не на того напав! Я йому не дзвін! Я нікому дзвоном не буду! Я не дозволю!

— Дзвоном? — Гриша нічого не розумів. — Яким дзвоном? По- моєму, ви морочите мені голову.

— Ага, морочу? А ви знаєте, хто я такий? Ви думаєте, я Пшонь? Просто якийсь негідник перекрутив і обрубав наше славетне прізвище! Я не Пшонь, а Шпонька!

— Шпонька?

— Гоголя в школі проходили?

— Гоголь безсмертний.

— А раз Гоголь, то й усі його герої безсмертні.

— То ви Іван Федорович? — Гриша навіть підвівся і відійшов подалі від цього містичного чоловіка. — Скільки ж вам років? Сто п’ятдесят, двісті?

— Стільки, скільки є. І не Іван Федорович я, а Кузьма Кіндратович, а батько мій був Кіндрат Федорович, а дід — Федір Іванович, а