Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

Петра, натурчали йому в вуха, стягли з воза і, підпихаючи в спину, попровадили до входу. Тільки тепер Гриша збагнув, що, мабуть, усі сьогоднішні відвідувачі з’явилися в нього не випадково, а підібрані й організовані були отою босою опозицією.

Він одійшов од вікна і став очікувати, поки Петро Безтурботний вичалапкається на другий поверх. Той став у дверях, сонно глянув на нового голову, на стіл і стільці, на монументальний сейф у кутку, на снопи пшениці, кукурудзи, очерету й нехворощі (культурні злаки й дикоростучі рослини, які можна використовувати в народному господарстві) — спадок від старого голови, зітхнув і вже хотів повернутися і потихеньку вийти, але Гриша його затримав.

— У вас якась справа, дядьку Петре? — спитав він.

— Та воно, щитай, і ніяка, так чоботи ж і хомут, — сказав Петро.

Гриша провів його до стола, всадовив на стілець, сам сів напроти, підбадьорив поглядом.

— Я б до Зіньки Федорівни, так воно ж за Дніпром, а в неї колгосп по цей бік, вона туди, щитай, не достає, а в тебе ж власть, а власть, щитай, достане скрізь.

— Так що ж там за Дніпром? — вже й сам зацікавився Гриша.

— Позаносило туди все, — сонно позіхнув Петро. — Я, щитай, у степу був, по зелену масу поїхав. Набрав, їду назад і, щитай, задрімав трохи, а воно вихор. Ноги мої встромилися в той вихор, так він, щитай, зірвав мої чоботи й попер! Схватився, дивлюся: летять мої чоботи сперва, щитай, угору, а тоді прямо через Дніпро на той бік. Думаю собі: або я, щитай, сплю, або чоботи мої здуріли. Коли за ними, дивлюсь, хомут. Кінь борозенний, щитай, саме голову встромив у той вихор — воно й зірвало хомут.

— Хомут же треба перевертати, — зауважив Гриша.

— А вихор, щитай, такий, що й чорта догори ногами переверне, не те що хомут! То я оце, щитай, і хотів…

— Гаразд, дядьку Петре, — заспокоїв його Гриша, — ми займемося вашою справою. Йдіть працюйте…

Подивитися, як зустріне Безтурботного підступна опозиція, Гриша не зміг, бо до кабінету ввійшла… Дашунька.

— Ти? — здивувався Гриша.

— Я. А що — не можна?

— Та чого там? Тільки ж, я думаю, ти на фермах…

— А я на пастівник їду, по дорозі й забігла. Побачити, як ти тут… Ти що — курив? Повно диму.

— Закуриш тут…

— А це що в попільничці? Попіл? Щось палив?

— Доведуть так, що й сам згориш.

— Бач, як я вчасно! Нe треба було згоджуватися! А вже коли обрали, то використай хоч вільний час…

— Який час, де ти його тут знайшла!

— Знайдеш! Зумієш знайти. Це ж не комбайн, що повинен косити вдень і вночі. Отож, поки маєш час, вступай на заочний, кінчай інститут і втікай звідси, поки цілий! Чуєш? Ну, я побігла, бо машина жде! Та повідчиняй вікна — дихати нічим!

Дашуньку змінив директор школи, той самий, що на похороні старого Щуся вишкріб з якихось давніх історій звідомлення про те, що в козаків колись був полковник на прізвище Самусь. Відтоді на директора веселоярівці дивилися як на чоловіка недоречного, сьогоднішні його відвідини були й геть недоречні. Він не встиг і привітатися як слід з новим головою сільради — і вже в наступ:

— Товаришу Левенець, кого ви мені привезли?

— А кого я вам привіз?

— Ну, цього Пшоня. Де ви його взяли?

— Хіба я його десь брав? Він сам узявся.

— На мою голову! Це ж не людина, а якесь стихійне лихо!

— Може, не тільки на вашу, а й на мою голову? А де взявся — це справа райнаросвіти. Вона підбирає кадри.

— Кадри! — застогнав директор. — Пшонь цілий ранок мучить мене якоюсь довідкою на свиню! Ну, скажіть мені: яке відношення може мати директор школи до чиєїсь там свині?

— А я, по-вашому, повинен мати?

— У вас об’єднуюча влада.

— Щодо влади, то тут ще треба розібратися, — спокійно зауважив Гриша. — У мене якось не було часу, щоб помітити, чи маю якусь владу, чи ні. Наді мною — так. Наді мною владу мають усі, і безмежну, а я… Що ж до Пшоня, то розберемося. Хтось же його сюди прислав? Не впав же він з неба?

— Коли б справді впав з неба, ним би хоч наука зацікавилася, — гірко усміхнувся директор, — а так що?

— А так доведеться нам, — заспокоїв його Гриша, може, вперше за сьогодні відчуваючи у повній мірі відповідальність свого становища.

Так заспокоївши директора і провівши його до сходів, Гриша зазирнув до кімнати, відведеної для Зновобрать, і побачив там свого шановного попередника, який тупцяв біля вікна, про щось на мигах перемовляючись чи то з Обеліском, який стояв тут-таки, а чи то з отою опозицією між клумбами. Про опозицію Гриші стрельнуло в голову, коли зауважив босі Обеліскові ноги. Досі якось на це не звертав уваги, а тепер само звернулося. Таки ж службова особа, в державному приміщенні, а така, сказати б, непоштивість. А може, це на знак солідарності з босою опозицією?

— Бачили отам між клумбами? — спитав Гриша. — Я на них зранку дивлюся. Підсилають до мене то того, то того. Хочуть вивести з рівноваги. Що це, Свиридоне Карповичу, — опозиція, чи як?

— Опозиції, кажеться-говориться, у Веселоярську нема, — спокійно пояснив Зновобрать, — у нас єдність.

— Гаразд, я не проти єдності, але ж дихати не дають. Оглушили скаргами і дріб’язком.

— А то, кажеться-говориться, може, народний контроль. Перевіряють, як справляєшся.

— Чи не забагато перевіряльників на один день? А тут ще Крикливець. Вимагає якісь зведення. Хіба сільрада зведення повинна давати? Я думав — тільки колгосп.

— Спитай Ганну Панасівну, вона все знає. Я вже год з десять нічого в район не писав. Ти спитай Ганну Панасівну, спитай. Бо вона, кажеться-говориться, переживає. Женщина.

Ганна Панасівна одразу й принесла Гриші цілий оберемок паперів, але не дала в них заглибитися, повідомивши:

— Там до вас лімітрофи.

— Хто-хто?

— Це я вичитала колись таке слово в одного письменника. Означає: проміжні маленькі держави між великими. То я так називаю тих людей, що ніби проміжні між містом і селом. Ні тобі, господи, ні тобі, боже.

— Тобто: ні богові свічка, ні чортові кочерга? — уточнив Гриша, а сам подумав: невже опозиція організувала проти нього ще й цих лімітрофів? Але вже й цікавість пойняла його: що воно за люди і чого їм треба? — То кличте, хай заходять, — попросив Ганну Панасівну.

Лімітрофів було шість чи сім, точно перелічити Гриша не зміг, бо дуже рябіло в очах, до того ж вони безперервно пересувалися по кабінету, налітали на Гришу, обмацували оті