Деніел Кіз - Відверто про Клавдію

Її звали Клавдія Яско. Колись вона звернулася до Деніела Кіза з проханням написати книжку за її історією…
У 1978 році в місті Колумбус, штат Огайо, сталося жорстоке вбивство. Клавдія зізналася, що вбивця — вона. Проте події в її викладі не відповідають висновкам слідчої групи. Хоча низка подробиць з її вуст вражає точністю: їх може знати лише той, хто перебував на місці злочину. Дівчину заарештували, та вбивства продовжилися. Клавдія вперто доводить свою провину, плутається у свідченнях. Вона має дивну особливість, якої сама не усвідомлює.
Ким Клавдія є насправді? І чи є вона взагалі? Бо все, що від- бувається довкола неї, — ілюзія. І чомусь вона стала занадто реальною.

Деніел Кіз

Відверто про Клавдію

Авреї, з любов’ю, як завжди…

Пролог

Це правдива історія Клавдії Ілейн Яско — вродливої, спокусливої та психічно хворої. Це також історія розгубленості й безсилля правоохоронних структур, що загрузли в хаотичних спробах розкрити серію на позір випадкових убивств, які протягом року тримали в страху мешканців Центрального Огайо.

Уперше я дізнався про Клавдію в середині липня 1982-го: саме тоді її друг зателефонував спитати, чи не було б мені цікаво написати про жінку, котра в 1978-му, у віці двадцяти шести років, зізналася в потрійному вбивстві — у трьох із десяти злочинів, які преса Огайо охрестила «вбивствами 22 калібру». Хоча раніше вона й боялася говорити про це, повідомив він, та тепер хоче розповісти свою історію.

Я був заінтригований, та й мить випала слушна — я саме взяв неоплачувану відпустку в університеті, щоб виконати свої зобов’язання перед видавництвом з промоції моєї найостаннішої книги.

Додзвонювач, який попросив не розкривати його особи, погодився привезти її до мене в офіс наступного тижня. Перед зустріччю, щоб освіжити спогади, я пішов до бібліотеки й прочитав на мікроплівці десятки газетних статей чотирирічної давнини про злочин, за який Клавдію Ілейн Яско та двох виказаних нею чоловіків суд присяжних штату Огайо звинуватив у «вбивстві, скоєному за обтяжувальних обставин», що передбачає смертну кару.

Перші ж заголовки жирним шрифтом пробудили спогади про цю справу:

«ЛЮБОВНИЙ ТРИКУТНИК:

НОВА ВЕРСІЯ ПОТРІЙНОГО ВБИВСТВА»

«ЖІНКА ЗАТРИМАНА ЗА ПОТРІЙНЕ ВБИВСТВО

ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ЗДАЛАСЯ ШЕРИФАМ»

І згодом:

«ЧИ ВОЛОДІЄ ВОНА

РОЗГАДКОЮ П’ЯТИ СМЕРТЕЙ?»

Однак газетні світлини не підготували мене до того, що я побачу напрочуд високу вродливу молоду жінку, яка опівдні наступного понеділка 19 липня 1982 року зайшла до мого кабінету.

Вона сіла в крісло поряд із моїм письмовим столом, схрестила довгі ноги й склала руки. Її червоні нігті були ідеально доглянуті, на кожному пальці вона носила по персню.

— Я вдячна вам, що ви схотіли зі мною зустрітися, — промовила вона м’яким плинним голосом. — Деякі мої друзі кажуть, що з мого життя вийшла б цікава книжка. Ви би не погодилися написати мою історію?

— Хтозна, — відповів я. — Мені б довелося докладно розпитати вас, а вам — відкритися. Це може бути незручно. Чи навіть боляче.

Вона торкнулася горла.

— Я не соромлюся того, що вчинила, і того, як живу. Дозвольте спитати вас, містере Кіз…

— Звіть мене Деніелом, — сказав я.

Вона всміхнулася.

— Деніел… це означає «Божий суддя».

Тут вона насупилася.

— Забула, про що хотіла вас спитати...

І спробувала пригадати.

— Це одна з моїх проблем, — зізналася відтак. — Ніколи не можна мене переривати, інакше я втрачу хід власних думок.

Тоді слід було прислухатися до тривожного уколу її слів та усвідомити, що намагання брати інтерв’ю в особи з нетривалою увагою може обернутися мукою для нас обох. Але щось у ній — химерне поєднання зваби й вразливості — зачарувало мене й підказало, що з цього вийде історія.

Вона знову пожвавилася:

— А, пригадала. Я хотіла, щоб ви пояснили, як ми працюватимемо разом, якщо ви вирішите взятися за книжку. Я не воджу машини й не можу просити свого друга привозити мене сюди надто часто.

— У цьому не буде потреби. Коли закінчиться мій рекламний тур, я щотижня їздитиму до Колумбуса, і кожного разу ми говоритимемо годин по дві-три — чи скільки ви зможете приділити.

Її плечі полегшено опустилися.

— О, це пречудово. Я гадала, що доведеться платити комусь, щоб возив мене сюди, а я небагато заробляю на своїй роботі.

З її слів, вона працювала на півокладу офіціанткою в коктейль-барі «Сешенз» готелю «Шератон» у Колумбусі, тож її заробіток складався переважно з чайових.

— Але я погоджуюся поки лише розпочати збір матеріалу, щоб подивитися, чи вийде з цього історія, — нагадав я Клавдії.

— Ви захочете написати її, — пообіцяла вона. — Я знаю.

— Чому ви хочете, щоб цю книжку було написано? — спитав я.

Вона зітхнула й подивилася кудись повз мене.

— Те, що сталося зі мною в 1978-му, і досі переслідує мене. Якщо я побачу це в книжці, під обкладинкою — як ви зробили для Біллі у «Таємничій історії Біллі Міллігана», — тоді, можливо, мені вдасться звільнитися від спогадів про жертви.

— Не можу обіцяти, що це трапиться.

— Трапиться. От побачите, — упевнено заявила жінка.

Коли вона пішла, у кабінеті лишився витати запах її парфумів. Я сидів і питав себе, на що зголошуюся.

Люди, з якими я говорив про Клавдію, розходились у своїх судженнях про неї. Прокурори й офіцери правоохоронних служб, безпосередньо залучені до справи, були впевнені, що вона брала участь у потрійному вбивстві або принаймні була на місці вбивств.

Однак більшість ЗМІ співчувала їй, включно з «Плейбоєм», який у статті «Смертельна небезпека для Клавдії» за грудень 1978 року наполягав, що подробиці злочину, розкриті нею на дев’ятигодинному допиті в Департаменті шерифа, вклав їй до рота детектив, відповідальний за ведення тієї справи. Оскільки 1978-й був роком виборів, чимало телевізійних і газетних репортерів зазначали, що тиск на помічників шерифа та прокурорів щодо розкриття потрійного вбивства змушував їх перегинати палицю. А Клавдію, згідно з суспільною думкою, використали й принесли в жертву.

Ідея розповісти справжню історію цієї вродливої загадкової жінки вабила мене. Якщо вона вважає, що втілена в книжці правда допоможе їй розвіяти нав’язливі спогади, це теж буде чудово.

Проте все виявилося не так. Правда постійно змінювалася.

Холодного 26 жовтня 1982 року, за чотири місяці після нашої зустрічі, я приїхав до Колумбуса, щоб уперше побесідувати з Клавдією.

Друг, який телефонував і рекомендував її мені, також застеріг, що район, у якому вона мешкає, один із найбільш кримінальних у місті. Йому було жаль, що їй доводиться жити в такому жахливому місці, і він навіть зізнався: щоразу, коли відвідує її, то бере з собою пістолет.

Звернувши у вузький провулок за її будинком, я припаркувався навпроти дверей чорного ходу, як вона й веліла. Хоч була друга половина дня, на вулицях було безлюдно, і я вже починав нервувати. Є щось дуже бентежне в тому, щоб перелякатися серед білого дня. Я обережно оглянув провулок, від краю до краю, перш ніж покинути авто й дуже швидко підійти до задніх дверей квартири Клавдії.

Вона спостерігала за мною крізь вікно. А коли відчинила двері, щоб впустити мене, щось грюкнуло об підлогу.

Я підстрибнув.

— Дідько, — промовила жінка. — Я й забула.

Вона нахилилася й підібрала довгий ніж м’ясника.

— А це навіщо? — загорлав я та відступив, уявляючи, як вона заганяє цей ніж у мене.

Клавдія здивовано глипнула.

— Він у мене застромлений над дверною петлею, щоб, коли хтось колупатиметься в моєму замку, доки я сплю, він упав і розбудив мене. У цю квартиру тричі вламувалися. Мені справді лячно тут самій, а так у мене є хоч щось під рукою для самозахисту.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб віднайти самовладання. Нарешті я ввійшов, і вона знову замкнула двері, увігнавши ніж на місце.

— Улаштовуйтеся зручніше, — сказала вона. —