Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Страшна світова війна, з якої почалося XX століття, через багато десятків років ще відлунює у долі Елізабет Бенсон. Випадково знайдений щоденник давно померлого діда, учасника битви при Соммі, чия війна велася і під землею, позбавив її спокою. У плутанині спогадів небагатьох, хто ще живий з учасників тієї бійні, у нерозбірливій павутині письма Елізабет шукає розгадки таємниць своєї родини: фатальної пристрасті, вірного кохання, мужності й самопожертви, невідплатного боргу перед тими, хто не дожив до миру кілька годин...

Коли я піду звідси,

нехай це буде моїм прощальним словом:

побачене мною — неперевершене.

Бульвар Гангу — тиха широка вулиця, що позначала собою східний кордон міста Ам’єн. Фургони, прямуючи на північ до Лілля та Арраса, їхали одразу на шкіряні заводи та млини на Сен-Ле, минаючи цю вибоїсту, затрушену листям, дорогу. Зі сторони міста на бульвар дивилися величні сади, розділені з тією міською точністю, котра відповідала зовнішньому вигляду будинків її власників. Каштани, бузок та верба манили своїх господарів у тиху тінь на вологій траві. Сади були запущені, неохайні, з глибокою травою та густим живоплотом. У таких садах могли ховатися тихі озерця та галявинки з дикими квітами й травами, укриті густим гіллям, куди не приходять навіть мешканці будинку.

Поза садами річка Сомма розпадається на безліч маленьких каналів, і саме вони надають кварталу Сен-Ле такого мальовничого вигляду. З іншого боку бульвару — на острівках між каналами — розмістилися вологі водяні сади. В неділю довгі човни, опираючись на силу довгих шестів, везуть жителів міста каналами на своєму пласкому дні. Вздовж річки та її відгалужень сидять рибалки, зігнувшись над своїми снастями: біля собору — у куртках та капелюхах, біля водяних садів — у сорочках. Усюди вони сидять, встромивши вудку у воду та чекаючи на форель чи коропа.

Будинок сім’ї Азер дивився на дорогу міцним по-офіційному правильним фасадом, відгородившись залізною огорожею. Люди, котрі проїжджали рікою повз будинки, не сумнівалися, що його хазяїн — шанований чоловік. Дах, покритий сланцем, сходився дивовижними кутами і захищав неправильної форми будівлю від непогоди. З-під одного з таких кутів на бульвар виходило мансардне вікно. Увагу привертали величний кам’яний балкон на першому поверсі та багряний плюш, що збирався нагору його балюстрадами. Вхідні двері велично хизувалися своїм залізним оздобленням.

Усередині будинок здавався одночасно більшим і меншим, аніж ззовні. Там не було кімнат, котрі б лякали власною величчю, чи бальних залів у позолоті з підвісними канделябрами, але іноді можна було натрапити на несподівано просторі приміщення та коридори зі сходами, котрі ведуть у сад. Були невеличкі приймальні з письмовим столом та гобеленовими стільцями, куди можна увійти тільки через приховані ходи і де двері відчиняються усередину. Навіть дивлячись з краю газону, неможливо було вгадати, як розташовано кімнати та переходи за безтурботними кам’яними плитами. Підлога в усьому будинку відлунювала характерними звуками з-під ніг, а через гострі кути та луну здавалося, що в будинку завжди ходить хтось невидимий.

Металева скриня Стівена Рейзфорда прибула раніше за нього і вже чекала на свого господаря біля його ліжка. Він розпакував одяг і повісив змінний костюм у величезний гардероб. Під вікном стояв емальований таз для вмивання, а поруч з ним — дерев’яний вішак для полотенця. Щоби поглянути на вулицю, на бульвар, йому довелося стати навшпиньки. На іншому боці вулиці чекав візник, а його кінь потрушував збруєю і витягував шию, щоби пощипати липового листя. Стівен спробував рукою, чи м’яке ліжко, а потім ліг на нього, поклавши голову на валик, прихований під постіллю. Кімната навколо нього була доволі простою, але турботливо прикрашеною. На столику стояли польові квіти у вазі, а обабіч дверей висіли зображення вулиць міста Онфлер.

За вікном весняне вечірнє сонце хилилося на захід за собором. Голоси дроздів чулися навколо усього будинку. Стівен похапцем умився і спробував розрівняти своє чорне волосся, дивлячись на відображення у маленькому дзеркальці. Потів він переклав з десяток цигарок у металевий портсигар і сховав у кишені жилету. Ті речі, які більше були не потрібні, він виклав з кишень: білети на поїзд, синій записник у шкіряній обкладинці та ніж з одним, але ретельно заточеним лезом.

Спускаючись на обід, Стівен злякався звуку власних кроків на сходах. Два марші відділяли його від мети: спочатку на других поверх, де спальні членів родини, а потім на перший, у хол. У жилеті та піджаку йому стало спекотно. На секунду він зупинився, розгубившись: із холу вели четверо дверей за скляними панелями, і в одну з них йому треба було зайти. Коли відчинив одні з них, то побачив напарену кухню, посеред якої біля великого соснового столу служниця розставляла тарілки на підносі.

— Прошу сюди, месьє. Обід подано, — запросила служниця, протиснувшись повз нього у двері.

У вітальні зібралася вся родина. Мадам Азер підвелася.

— О, месьє, прошу вас, сідайте тут.

Азер пробубонів представлення, з якого Стівен почув тільки «моя дружина». Він узяв її руку і коротко вклонився. З іншого боку столу на нього пильно дивилися дві пари очей.

— Лізетта, — відрекомендувала мадам Азер дівчину років шістнадцяти з темним волоссям, забраним стрічкою. Вона