Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

чортів, наймодернішої латиноамериканської прози і українських химерних романів, боса опозиція зірвалася з нагрітих місць і помчала слідом за змієм в переляку, в обуренні, в лементі:

— Новий голова втікає!

— Левенець полетів!

— Держіть Гришу!

— Переймайте!

Дивно влаштовано людину. Щойно ці найзапекліші прихильники дядька Зновобрать всіляко намагалися усунути нового голову, а полетів він од них сам — і вже побігли навперейми, і вже ніби й шкодують.

А Гриша, визираючи з-за лутки, реготав услід опозиції, ще й досі не міг би сказати достоту, чи то сон, чи то сміх, зате напевне знав тепер, що нудьзі здорового глузду можна протиставити тільки безглуздя реготу, і коли б ще затрималася на роботі Ганна Панасівна, то, може, спитав би в неї, чи не можна їм прийняти постанову про те, що від сьогодні у Веселоярську дозволяється сміятися всім працездатним до роботи і після роботи, а також дітям до 16 років, неодруженим і беззубим, м’ясоїдам і кашоїдам, а також вегетаріанцям.

Стотурботний день кінчився реготом, і Гриша повірив у силу життя.

Летів горобець через безверхий хлівець…

Сміхотворіння

— Ха-ха-ха!

— Го-го-го!

— Хе-хе-хе!

— Га-га-га!

— Хи-хи-хи!

— Ги-ги-ги!

— Хо-хо-хо!

— Ге-ге-ге!

Отак би сміялися веселоярівці і так би жили, сміючись, коли б не… так якщо б не… та аби не… та що би не…

— Як то співається: «Якби мені не тиночки та й не перетинки…»

І хоч славетний французький письменник Шарль-Луї Монтеск’є й сказав колись, що «серйозність — це щит для дурнів», але головному героєві нашої розповіді довелося, хоч як він того не хотів, демонструвати серйозність мало не щодня, а слідом за ним і авторові, який, загалом кажучи, ніколи не вважав себе занадто серйозною людиною, хоч життя щоразу розвінчувало його наївність.

На виправдання деяких легковажних дій нашого героя можемо навести приклад з композитором Бахом, який усе життя писав надзвичайно серйозну музику і водночас страшенно любив тайкома напихати своїм друзям до кишень оселедці — і не дунайські, до речі!

Голова — голові

Влада в сьогоднішньому колгоспному селі відзначається: неоднаковими правами, різними рівнями, складними взаєминами, ще складнішими впливами й наслідками, неоднаковим авторитетом і ще неоднаковішою популярністю, значенням фактичним і значенням уявним.

Чи Гриша Левенець як голова Веселоярівської сільради переймався всіма цими тонкощами, коли попросив зустрічі з головою колгоспу «Дніпро» Зінькою Федорівною і згодився провести цю зустріч на нейтральній території, тобто за уславленим борщем тітки Наталки? Будьмо щирими: Гриша, хоч би його навіть обрали Генеральним секретарем Організації Об’єднаних Націй, для Зіньки Федорівни так і залишився б механізатором її колгоспу, а сама Зінька Федорівна для Гриші навіки позосталася б головою, силою, авторитетом і непохитністю. Ну, це коли б діло дійшло до рівнів міжнародних. А сільська Рада вимагала іншого ставлення і відповідної переоцінки цінностей. Як це зробити, Гриша не знав. Що саме треба робити, він теж не знав. А кортіло.

— Значить, так, Зінько Федорівно, — сказав Гриша, коли вони наїлися Наталчиного борщу, — хочу попросити вашої поради.

— Проси, — дозволила великодушно Зінька Федорівна.

— Свиридона Карповича питати незручно, щоб він не подумав, ніби я хочу перекреслити всю його багаторічну діяльність.

— Незручно.

— От він підготував питання для наступної сесії. Про будівництво танцмайданчика. Про дотримання автобусного графіка. І про поведінку нового попа Лаврентія. Готував Свиридон Карпович, а мені випадає проводити сесію. А хіба це питання? Треба щось масштабніше.

— Додай туди про боротьбу з яловістю корів, — спокійно порадила Зінька Федорівна.

— Смієтеся?

— У тебе ж жінка — зоотехнік.

— Питання про мою жінку не обговорюється.

— Тоді обговорюй, що знаєш.

— Ну, щось таке… знайте, — Гриша покрутив пальцями, сподіваючись, що Зінька Федорівна прийде йому на допомогу і підкаже, але вона не хотіла відбирати ініціативу в нового голови сільради й мовчала. — Ну… Я й сам не знаю, що саме… Хочеться чогось великого, а не втну… Школа у нас є, Будинок культури є, бібліотека й сільмаг є, дитячі заклади є, побутове обслуговування налагоджене… Благоустрій на висоті…

— Яка там висота!

— Що ви, Зінько Федорівно! — сполошився Гриша. — Та ваше ж село взірцеве!

— Було. А тепер звичайнісіньке. Он у мого знайомого голови колгоспу — через його територію проходила траса газопроводу — отам благоустрій! Нічого не шкодували! Стадіон з мармуровими скульптурами, ресторан на три зали, палац урочистих церемоній, газ врізали з магістрального газопроводу, всі хати шифером перекрили, нові паркани уздовж вулиць, парк посадили, оранжереї під склом, із столиці прислали повара, щоб навчив смажити котлети по-київському.

Гришу якось не вельми схвилювала ця картина чужих розкошів, натомість він відчув, що стає підозріливо вразливим у питаннях термінології.

— Як ви сказали, Зінько Федорівно, через територію колгоспу?

— Ну? А хіба що?

— У колгоспу не може бути території.

— А що ж у нього, по-твоєму?

— Землі. Територія тільки в сільської Ради. У мене на роботі є книга: «Адміністративно-територіальний поділ Української РСР». Там зазначено населені пункти, а не колгоспи.

— У тебе на роботі? Адміністративно-територіальний? А в мене п’ять сільрад у колгоспі — чув! Чия ж, виходить, територія?

— П'ять сільрад? Я над цим не думав.

— А ти подумай.

— Я подумаю. Тут треба розібратися.

Зінька Федорівна оглянула Гришу голографічним способом: тобто не сходячи з місця, обдивилася спереду й ззаду, а тоді довго сміялася.

— Що ж тут розбиратися? На території колгоспу «Дніпро» розташовано п'ять сільрад.

— На землях!

— Ну, хай буде на землях. Але колгосп один, а сільрад п’ять. То що важливіше? Земля чи територія?

— Важливішого за Радянську владу бути нічого не може, Зінько Федорівно.

— Може, скажеш, що ти і є Радянська влада?

— Сьогодні так.

— А той, хто годує народ хлібом, — це не влада?

— Народ сам себе годує.

— Гаразд. Сам. А ти ж що — танцмайданчик будуватимеш?

— Може, щось і трохи більше.

— Що ж саме?

— Ну… Стадіон для Веселоярська. Може, й для всіх наших п’яти сільських Рад. От зберемося всі п’ять голів сільрад, подумаємо, прикинемо можливості…

Зінька Федорівна відверто занудьгувала, не вдавалася вже й до голографії.

— Всі Левенці вперті, але ти, мабуть, перевершив їх усіх. П’ять голів! Та в тих інших чотирьох сільрадах головами дівчата!

— Не має значення.

— Ах, не має значення? А як щодо Дашуньки? Чи вона в тебе не ревнива?

— Зінько Федорівно, я хотів би вам нагадати, що йдеться не про Дашуньку, а про стадіон.

— А постанова про стадіон у тебе є? Чи це теж, по-твоєму, не має значення?

— Постанову приймемо.

— А вищестоящі організації тобі дозволили?

— Ми методом народної будови.

Зінька Федорівна підвелася і пішла до дверей.

— Методом народної будови знаєш що можна робити? Ями