Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

в землі викопувати. Та й то коли лопати гострі. А де ти візьмеш матеріали, техніку, інвентар, штати, і хто це все фінансуватиме? Знаєш, що сказав Шаляпін? Безплатно тільки пташки співають.

Конференція на найвищому веселоярівському рівні не дала наслідків, але Гриша вирішив бути впертим до кінця. Ясна річ, найкраще було б об’єднатися з Зінькою Федорівною, щоб спільними зусиллями.

У голови сільради влада без бази, у голови колгоспу база без влади. Об'єднатися — гори перевернеш! Та навіть Адам і Єва, як відомо, почали з того, що посварилися, роз’єдналися навіки і були вигнані з раю і приречені на вічну незгоду. Тепер долю Адама і Єви повторюють всі ті відомства, що покликані спільними зусиллями піднімати сільське господарство, та іноді буває, що кожне хоче піднятися тільки само, не дбаючи ні про інших, ні про сільське господарство.

Треба було віддати належне дядькові Зновобрать: він умів чимось вмащувати механізм, і взаємини сільрада — колгосп визначалися принципом мирного співіснування. Але тепер Гриша вжахнувся економічному диктату Зіньки Федорівни, тому, нічого не кажучи про свою ідею стадіону, обережно став розпитувати дядька Зновобрать, як йому вдавалося дотримуватися єдності думок з головою колгоспу. Невже тільки тоді, коли дядько Зновобрать приєднувався до думки Зіньки Федорівни?

— А ти, кажеться-говориться, роби так, — хитро усміхнувся Зновобрать, — щоб не дати їй висловити свою думку.

— Як же це?

— Устигай її випередити, кажеться-говориться. Думка наче і її, а висловив перший ти. Тоді це вже наче твоя думка, і приєднуватися треба Зіньці Федорівні. Умій випереджати — тоді ти керівник!

Гриша подумав: з стадіоном він, здасться, випередив усіх, а що з того вийшло? Не став питати про стадіон дядька Зновобрать, спитав Ганну Панасівну. Та мобілізувала весь свій величезний досвід і заявила твердо й категорично:

— Стадіон — це директор. А ставки нам ніхто не дасть.

— А взагалі хто дає ставки?

— Райфінвідділ.

Гриша поїхав до райфінвідділу. Сподівався побачити там оброслого черепашками і мохом непробивного бюрократа, а натрапив на вродливу молоду дівчину, яка сиділа за столом і, зазираючи в кругле люстерко, малювала губи французькою помадою.

— Пробачте, — зніяковів Гриша, — мені б завідуючого.

— Я завідуюча. Слухаю вас.

— Завідуючого райфінвідділом, — уперто повторив Гриша.

— Я вас слухаю. Сідайте. Звідки ви? Хто?

«Ну, — збадьорено подумав Гриша, ляпаючись на стілець і зраділо представляючись завідуючій, — коли в нас такі дівчата займають такі посади, то ми не те що стадіони!.. Оживуть степи й озера!..»

— Веселоярськ — село комуністичного побуту, — процвірінькала завідуюча, почувши, що Гриша — голова Веселоярівської сільради. Вона прискіпливо оглянула в дзеркальце свої помальовані губи і взялася пудрити симпатичний носик французькою компактною пудрою.

Гриша подумав, що непогано б пошукати в райцентрівських магазинах такої пудри і для Дашуньки, але одразу й відігнав од себе цю думку, бо мав зосереджуватися на турботах, сказати б, державних.

— Який там комуністичний побут! — сказав він. — Нам ще треба й треба.

— Не знаю, ще не була у вас, — допудрюючи носик, кинула завідуюча. — Але мені казали, що у Веселоярську вже все є.

— Все, та не все!

— Наприклад?

— Наприклад, немає стадіону.

— Стадіон — це не найперша наша потреба.

— Як то — не найперша? А здоров'я трудящих?

— Здоров’я — це райздороввідділ.

Гриша від обурення мало не потрощив стільця, на якому сидів. А французька пудра і французька помада — це що? Найперша потреба? Валюту держава витрачає, щоб отакі лялі малювали собі губки й щічки! Жмак валюту на кіз переводить, а ця на пудру, й тоді: не найперша наша потреба… Все в ньому кипіло, він скочив з стільця, заметався по кімнаті, тоді підбіг до стола завідуючої, вчепився в нього, аж побіліли пальці, сказав ненавидячи, з притиском:

— Така молода — і така бюрократка!

— Невже ви вважаєте, що треба неодмінно постаріти, щоб дотримуватися державних інтересів? — обдарувала його сяйливою усмішкою завідуюча. — Сядьте, заспокойтеся і розкажіть, що вас так схвилювало.

— Мене схвилювала моя мрія, — зітхнув, сідаючи, Гриша.

— Ах, як інтересно! Яка ж це мрія?

— Я хочу збудувати стадіон у Веселоярську.

— Стадіон? Так. А постанова у вас є?

— Яка?

— Про дозвіл будівництва.

— Скличемо сесію і приймемо постанову.

— Це не те.

— А що ж треба ще?

— Такі постанови йдуть згори.

— Які — такі?

— Ті, що дозволяють, і ті, що забороняють. А ми ними керуємося.

— То що: є постанова, яка забороняє стадіони?

— Треба подивитися. Та коли й немає такої, то треба, щоб була, яка дозволяє. А такої я теж не пригадую. Надто для вашого Веселоярська. Адже у вас усе є. Ви читали Гоголя?

— Гоголя? А до чого тут він?

— Прочитайте. «Як посварилися…». Там є натяк на ваш Веселоярськ. Прозріння крізь віки. Невситимість потреб. Розумні обмеження. Прочитайте ще раз. Мені ж було приємно. Рада буду продовжити наше знайомство… Надто що ніяк не виберусь до Веселоярська…

Вона ще набивалася на запросини. А дзуськи! Вік би не бачити такої холодної душі в своєму рідному селі.

Гриша кинувся до районної бібліотеки.

— Гоголя у вас можна?

— Хвилиночку. Я знайду ваш формуляр, — сказала літня бібліотекарка.

— Та який формуляр? Я тут не живу. Я з Веселоярська.

— Коли ви не живете в райцентрі, то як же я вам видам книжку? Може, сядьте в читальному залі?

— Ніколи мені розсиджуватися!

— Тоді зверніться до книгарні, може, Гоголь є в них.

У книгарні була дівчина точнісінько така, як у райфінвідділі. Може, сестра?

— Мені Гоголя, — сказав Гриша.

— Гоголя? Якого?

— Миколу Васильовича. Класика.

— Класики до нас не доходять. У нас тільки продукція місцевих видавництв.

Гриша не мав ні часу, ні бажання уточнювати, що таке місцеві видавництва і яка їхня продукція, він мерщій кинувся до районної чайної, де мав його ждати Давидко Самусь (а хто б же ще його міг ждати?), і вже в кабіні мовчки махнув рукою: додому!

— Може, пообідати б у чайній? — запропонував Давидко.

— Вдома пообідаємо.

— Який там удома обід, коли в тебе жінка на фермах, а моя втекла на каменоломню з братом.

— У тітки Наталки пообідаємо. Я тебе запрошую на борщ з курчатами.

— Хоч і з голуб’ятами! Ти думаєш, мені є коли борщі їсти? Треба ще змотатися туди й сюди. Шофер — це знаєш яка професія? Ти цього знати не можеш, бо механізатор — це не шофер. От тобі дали «Жигулі», а ти в район на самоскиді їздиш. А де твої «Жигулі»?

— Віддав Дашуньці. їй треба мотатися між фермами, пастівниками, зеленим конвейєром і чортом-бісом!

— Ага! А чого ж їй не дають «Жигулів», а дали тобі?

— Бо я був передовий механізатор, а передових