Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

— Мабуть? Знаєш що, Гришо? Я тобі прямо скажу. Ти ото був передовим механізатором — так ото й держись. А в сільраді тебе все одно Зновобрать сколупне. Нащо воно тобі? Хлопець ти гарний і чоловік он який! Ти думаєш, я не знаю, як моя Роксоляна тебе атакувала! Ніхто б не встояв, а ти встояв! Брат мій рідний забув про все і втік з цією чортицею на каменоломню, а ти ж не піддався! Так ти думаєш, ніхто цього не бачив? Любимо тебе всі і дорожимо тобою! Не піддавайся!

До такого волевиявлення наймолодшого з Самусів Гриша не був підготовлений ні морально, ні політично, ні соціологічно, тому нічого й не сказав Давидкові, тільки махнув йому рукою, виходячи з машини біля сільської бібліотеки, тоді трохи постояв, думаючи про незбагненність людської природи, коли ж бібліотекарка Тоня (скрізь тільки бібліотекарки!), побачивши нового голову сільради в задумі й нерішучості, вийшла і спитала, що б хотів товариш голова, він згадав про Гоголя і попросив перший том. Вдома у них бібліотека була яка? Зоотехнічна література для Дашуньки і кілька книжечок про комбайни і трактори — вся Гришина наука. Для мами Сашки все навчання і читання скінчилося в школі, а подальшою літературою назавжди залишилися пісні, яких вона знала, може, сто, а може, й двісті тисяч і які співала або ж голосно для всіх, або для подруг, або для сина й невістки, а то й для самої себе (що було найчастіше).

Обідати Гриша, як це легко можна здогадатися, того дня не став, а взявся за Гоголя, читав і перечитував згадану з біса симпатичною молодою бюрократкою «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» — ніяк не міг уторопати, яку дотичність має класика до наших турбот.

Нарешті, вже після третього прочитання, збагнув Гриша, на що натякала вродлива завідуюча райфінвідділом. Це була розмова Івана Івановича з голодною й нещасною небогою. «Гм! що ж, тобі хочеться хліба?» — питав Іван Іванович. «Як же не хотіти! Голодна, як собака». — «Гм! — відповідав звичайно Іван Іванович. — Так тобі, може, і м'яса хочеться?»

— Ага, — зрозумів Гриша, — ця ляля вважає, що стадіон і все інше — це для нас однаково, що для гоголівської небоги м’ясо. За кого ж вона вважає нас? Не була у Веселоярську? Ось я запрошу її, скажу все, що про неї думаю, а тоді… Тоді… втоплю в Дніпрі, і хай шукають…

Коли трохи перекипіло в душі, Гриша спробував міркувати тверезіше. Ну, втопить він ту лялю, а що далі? Хіба давала коли- небудь бажані наслідки політика терору проти окремих осіб? Кожен, хто вчився в школі, скаже вам прямо: не давала і не дасть. Треба шукати інших шляхів. Кардинальних і визначальних.

Уночі, коли Дашунька прийшла з ферми, він спробував піддобритися до неї і розповів, як хотів купити їй у райцентрі французьку компактну пудру.

— Чом же не купив? — спитала Дашунька.

— Ти знаєш, так голову заморочили, що й забув.

— Чим же тобі заморочили твою головинську голову?

— Сам собі заморочив. Задумав збудувати стадіон у Веселоярську.

— Стадіон? А що на ньому робити? Фіззарядку пенсіонерам? Так у нас і пенсіонери не гуляють, ніколи фіззаряджатися. Довго ти думав?

Гриша образився. Коли вже й найближча людина таке…

— Футбольну команду організуємо, — сказав він, — в першості станемо брати участь.

— А з кого ти її організуєш? Треба двадцять два хлопці, а в тебе самі дядьки та діди…

— Ну… олімпіади будемо проводити. Наприклад: олімпіада сприязнених сіл. Дівчата несуть таблички з назвами сіл. Ти, наприклад, табличку з написом: «Веселоярськ».

— Сам і носись з такою табличкою, а в мене своєї роботи вистачить!

З цими словами Дашунька відвернулася від Гриші, і той мав лежати самотою і в темряві загинати пальці на руці: Зінька Федорівна не помогла — раз, Ганна Панасівна не помогла — два, районні організації не помогли — три, рідна дружина не помогла — чотири. Хто ж поможе? Хто підтримає? Хто зрозуміє?

Ось так і вийшло, що зла доля, а висловлюючись науково, несприятливий збіг обставин, штовхнули Гришу в обійми до Пшоня. Бо що таке Пшонь? Фізкультура й спорт. А що таке стадіон? Відповідати не треба.

Зранку Гриша заскочив до сільради, спитав Ганну Панасівну, чи не має чого-небудь негайного, тоді трохи понудьгував, не подаючи знаку, і повідомив:

— Значить, я поїхав по колгоспу, а ви вже тут без мене…

— Як то по колгоспу? — сполошилася Ганна Панасівна. — Колгосп наш займає територію цілих п’яти сільрад! Де ж вас шукати, коли питатимуть з району?

— На нашій території! — гнівно гукнув Гриша. — На веселоярівській території, Ганно Панасівно! Прошу це запам’ятати раз і назавжди.

— Та мені що, — зітхнула Ганна Панасівна, — мені аби знати, де ви…

Гриша завів сільрадівського мотоцикла (сказано вже, що родинні «Жигулі» віддано в розпорядження Дашуньчине) і поїхав до школи. Власне, шукати там і не мав чого, бо канікули ж, нікого в школі немає. Але куди їхати? До Несвіжого, де заквартирував Пшонь? А яка гарантія, що той сидить серед новісіньких меблів Несвіжого? Такий чоловік має утверджуватися на роботі навіть тоді, коли й роботи немає. І тут державне мислення не підвело Гришу.

Біля школи стояв «Москвич» Несвіжого, а біля «Москвича» Рекордя власною персоною, крутячи довкола товстого пальця ключики від батьківської машини.

— Все крутиш? — глушачи мотоцикла, сказав Гриша.

— Ага. А що?

— Це я тебе мав би спитати: а що ти тут робиш?

— Стережу сон трудящих.

— А сам як — думаєш трудитися?

— Питаннячко!

— Притягнемо за дармоїдство!

— А в мене жетон!

— Знов з цим жетоном своїм!

— Я представляю у Веселоярську, може, сорок чотири добровільних товариства.

— Скільки, скільки?

— Сорок чотири!

— Ну, гадство! — не втримався Гриша від непарламентського вислову. — Я думав, їх штук десять, а їх розвелося вже он скільки! Ти що — квартиранта свого сюди привіз? Де він?

— На робочому місці. В спортзалі.

Спортзал! Гриша виріс у Карповім Ярі, глиняний яр, глиняне село, глиняні хати, школа теж у глиняних хатках, в одній перший— четвертий, в другій п'ятий — сьомий, у третій восьмий — десятий класи. Які вже там спорт і ще якісь зали! А тепер двоповерхова цегляна школа, класи, лабораторії, зимовий сад, бібліотека, їдальня, і нарешті — добра третина будівлі — храм здоров’я, спортзал, гімнастичні снаряди, шведські стінки, боксерські «груші», батути, стоси м’яких поролонових килимів. Правду кажучи, Гриша тут ще й не був жодного разу, тому ступив до спортзалу несміливо, шанобливо, з пієтетом, себто з деяким дрижанням кінцівок,