Кейтрін Шкроб - Грішна одержимість, Кейтрін Шкроб

Мене трясе. Я абсолютно не здатний сприйняти почуте. Хапаю за плечі лікаря й шарпаю, вимогливо питаючи:

— Що значить “неможливо”?! Де моя дитина?! 

Лікар киває медичній сестрі й та прудко відходить від нас. 

— Заспокойтеся, будь ласка, й ходімо зі мною, — штовхає долонею у спину. — Я розумію ваш шоковий стан, але іноді життя підкидає випробування, з якими ми маємо впоратися. На жаль, не завжди можемо змінити обставини, у такому разі їх потрібно прийняти. А з часом обов’язково стане легше. Ходімо, — показує до дверей попереду. 

Але я продовжую трясти за плечі лікаря, вчепившись мертвою хваткою. 

— Ні! Ви не відповіли, що з дитиною?! Вона… — стишую голос, що висловити припущення, — не вижила? Емма — загинула?! — волога в очах заважає дивитися. Усе пливе. 

— Як вас звати?

— Нестор.

— Несторе, про яку дитину йде мова? — питає лікар.

— Яка знаходилася в машині з дружиною. Ваші лікарі не змогли розгледіти семимісячну дитину?! — ошелешено дивлюся на чоловіка навпроти. 

—  Але ж в авто знаходилася лише водійка — ваша дружина. До нас більше ніхто не поступив.

— Ні, я ж бачив, як Діна… 

Не можу договорити, бо дебела жінка у медичній шапочці виходить з кабінету й зі шприцом суне на мене.

— Вам треба заспокоїтися, — повторює лікар перед тим, як мені мають зробити ін’єкцію. 

Щоб перешкодити цьому, відпускаю лікаря й роблю крок назад. 

— Де сталося ДТП?! — голосно питаю.

— На Шевченківському шосе. 

Розвертаюся й залишаю лікарню. А тоді, гепнувшись в авто, їду до місця аварії, де поліціянти в подробицях описують наслідки дорожньо-транспортної пригоди. Поки стою на світлофорі, телефоную Панасу й коротко розповідаю про останні події. На свого товариша-емпата завжди можу покластися й цього разу він знову доводить свою відданість нашій дружбі.

— Зараз під’їду, і разом розберемося, що сталося, — у слухавці стримано звучить його голос. — У мене серед знайомих є чудовий детектив, якщо що. 

Агресивно маневруючи між автівками, через кілька хвилин я наближаюся до місця аварії. Коли ще здалеку бачу перевернутий автомобіль Діни, тисну на гальмо. Треба наважитися під’їхати, але що менша відстань до побитого автомобіля, то дужче на частини рветься душа. Навіть паркуюся, не наблизивши достатнього. Пішки йду, почуваючись чимось невагомим у вакуумному просторі.

Попереду автомобіль стиснутий як ззаду, так і попереду, весь покоцаний, фари вибиті. 

— Я — законний чоловік тієї жінки, що розбилася, — пояснюю, коли у мій бік спрямовуються погляди, варто мені перелізти через червоно-білу стрічку. 

— Її забрали у важкому стані. Я вам про це повідомив, коли телефонував, — зізнається капітан, голос якого відразу впізнаю. 

— Не врятували… — спрагло сковтую від сухості в роті та жалю. — А в машині більше нікого не було? У салоні мала бути ще дитина, — стримую розпач, який у будь-яку мить може вирватися пронизливим криком.

— Ні, більше нікого, — запевняє капітан.

Його словам вірю лише тоді, коли наближаюся до багажника, де немає візка. Але ж бачив, як Діна його туди клала. Чортівня якась…

— Друже! — Панас, який щойно під’їхав, махає мені, але одразу не підходить. Спочатку він вступає у розмову з діловим на вигляд поліціянтом, який щось конспектує.

А я присідаю навколішки й втуплююся у друзки скла на асфальті. Намагаюся повірити, що катастрофа відбулася насправді. Однак все це нагадує якесь жахливе марення.

— Несторе… — згодом товариш підіймає мене, взявши за лікоть. — Тримайся друже. 

— Панасе, не розумію нічого... 

— Я чув, у твоєї дружини були пошкоджені гальма. 

— Тобто їх навмисно пошкодили? — зсуваю брови.

— Не знаю, але обов’язково це з’ясую. Втім, хіба твоя Діна мала запеклих ворогів? Певно, причиною стала недолуга несправність, яку вона вчасно не помітила. 

У пам’яті чорними плямами виникає локація біля воріт мого будинку. І слова Максима, який вчора “по-доброму” просив дати Олесі спокій. Я відмовив йому. А тоді ще згадую, що автівка Діни якраз  стояла усю ніч надворі. Поєднавши це, усі відповіді напрошуються без розслідування. 

Заплющую очі, стримуючи кровожерливу лють. Щосили стискаю кулаки, розуміючи, що маю негайно зустрітися з тим сухотілим ревнивцем. Але спочатку все ж з’ясувати, де моя донька. 

— Панасе, займешся цим всім? — поглядом обмальовую огороджену стрічками територію. — Проконтролюєш?

— Звісно, Несторе! — він плескає мене двічі по плечу. — Якщо з’являться новини, одразу повідомлю. А ти куди зібрався?

— Маю знайти доньку. Вона мала бути з Діною.

Не вдаючись до подробиць, сідаю за кермо. Ще вслід чую, як гукає щось капітан, але зараз мене нічого не затримає. 

У автомобілі роблю глибокий видих, стогнучи від душевного болю. Тут скиглення ніхто не почує. Можу не стримуватися. А тоді тисну на газ й без жодної думки тримаю шлях додому. На душі настільки мерзенно, що й самому жити не хочеться. Не дай боже від мене приховали загибель доньки. Я ж все одно дізнаюся правду. І цього точно не витримаю. 

Однак як тільки в’їжджаю на вулицю Гайворона, де знаходиться наш будинок, ще здалеку помічаю знайомий візок. З ним спокійно прогулюється Неля Яківна, навіть не здогадуючись про страшну аварію. 

Міцно притискаю кулак кісточками до губ — й мої емоції виривають назовні, попри моє бажання їх стримати. До цього я ще тримався. Тепер — ні, на це не здатен. Так і їду до кінця вулиці, щоб хоч трохи вгамуватися. Зупиняюся обабіч двосмугової дороги й притуляюся обличчям до керма, міцно заплющивши очі. 

Емма жива. Вона у безпеці. Мені необхідно кілька хвилин, щоб це усвідомити. А опісля проймає неабияке бажання її побачити, тому зі свистом коліс здаю назад, ледь не зачепивши на ходу одну з автівок на дорозі, водій якої мені протяжно сигналить.

З машини не виходжу, а вибігаю. З візка виймаю доньку й міцно притискаю до себе, поки Неля Яківна щось говорить. Тещу у цей час не чую. Я наче обгороджений від усього світу разом з Еммою, і ця мить створена лише для нас двох. Губами притуляюся до її щік, носика, скронь. Гойдаю маля з боку на бік, підіймаю вище себе. Останнє доньці завжди подобалося, тому вона регоче. Після цього знову обіймаю свою єдину неповторну спадкоємицю, мою найбільшу любов і мій сенс життя.