Еміль Золя - Пастка

корсаж з обірваними петельками. Виходить, ця голодранка мала старого, що так леліяв її, і при цьому опустилася до того, що тягалася з якимось кнуром, який, напевно, лупцював її! Та все одно вона лишалася свіжою й спокусливою: з кучерявим, як пуделя, волоссям і рожевеньким ротком під тим пройдисвітським капелюшком.

— Ну постривай, зараз ти в мене затанцюєш! — сказав Купо.

Нана, звісно, нічого не підозрювала. Витанцьовувала так, що треба було бачити! Вихиляла своїм задком праворуч і ліворуч, пригиналася аж до землі, тупотіла ногами й підкидала їх майже до кавалерового обличчя, ледь не розриваючись навпіл. Люди товпилися навколо неї й плескали в долоні. Розшаліла Нана підсмикувала спідниці до самісіньких колін, звивалась у шаленому танці, наче підхльоснута, вертілася, ніби дзиґа, мало не розпластувалася на підлозі, а потім знов заводила спокійний танок і з неймовірною граційністю похитувала стегнами й грудьми. Так і хотілося затягти її до якогось закутка й осипати пестощами.

— Кажу вам, це моя донька! — кричав Купо. — Пропустіть мене!

Нана саме пнулася задки й замітала підлогу перами капелюшка, виставивши свою гузницю й злегка погойдуючи нею задля більшого враження. Діставши в зад добрячого копняка, вона випросталась і геть пополотніла, бо одразу впізнала своїх батька й матір. Оце так халепа!

— Геть! Геть! — заревли танцюристи.

Але Купо, допіру впізнавши в доччиному кавалері худорлявого молодика в пальті, чхати хотів на весь той люд.

— Так, це ми! — горлав він. — Не чекала, га?!.. От і піймалась тут зі своїм жовтодзьобим, що хвилину тому так зневажив мене!

Жервеза, зціпивши зуби, відштовхнула Купо й мовила:

— Замовкни!.. Усі ці пояснення тут ні до чого.

Підступивши ближче, вона вліпила Нана два замашні ляпаси. Перший збив набакир капелюшок з пір’ям, а другий лишив червоний відбиток на білій, як простирадло, щоці. Отетеріла Нана не плакала й не відбивалася. Оркестр гримів, натовп шаленів і люто вигукував:

— Геть! Геть!

— Ану бігом! — наказала Жервеза. — Ступай попереду! І не думай тікати, бо заночуєш у в’язниці.

Хирлявий молодик до того часу непомітно зник. І Нана закрокувала попереду, випроставшись на повен зріст, приголомшена прикрою невдачею. Щойно вона стишувала ходу й невдоволено насуплювалася, запотиличник ззаду скеровував її прямо до дверей. Отак утрьох вони й вийшли — засміяні й освистані цілою залою, — тимчасом як оркестр догравав канкан з таким гримотінням, неначе тромбони почали плюватися ядрами.

Життя налагодилося. Нана, проспавши дванадцять годин у своїй комірчині, цілий тиждень поводилася дуже добре. Підлатала скромненьку суконьку, на голові носила чепчик, зав’язавши його стрічки на потилиці під волоссям. Охоплена благородним запалом, вона навіть заявила, що хотіла б працювати вдома, адже вдома можна заробити більше і не слухати сороміцьких балачок робітниць. І вона справді знайшла замовлення, облаштувалася зі своїми інструментами за столом, перші дні вставала о п’ятій годині ранку й скручувала стеблини для фіалок. Та, зробивши кілька кілька сотень, вона починала потягуватися, розправляючи зсудомлені руки, що відвикли від праці, задихаючись у замкнутому просторі після того, як добряче провіялася за останні півроку. Згодом горнятко з клеєм засохло, на пелюстках і зеленому папері з’явилися масні плями, тричі приходив замовник і влаштовував сцени, вимагаючи повернути зіпсований матеріал. Нана тинялася з кутка в куток, діставала стусани від батька, від рання до вечора гризлася з матір’ю. Сварячись, обидві поливали одна одну найбруднішою лайкою. Довго тривати так не могло; на дванадцятий день дівча втекло, забравши з пожитків тільки скромненьку суконьку, що була на ній, та ще той чепчик на голові. Лорійо, що кусали губи після повернення і каяття небоги, тепер мало не падали з реготу. Ява друга — зникнення номер два: панянка подалася до Сен-Лазара[7], тож займіть свої місця! Ні, це було таки достобіса кумедно! А Нана вміла дременути! Що ж, тепер, якщо Купо захочуть втримати її в себе, їм не лишиться нічого іншого, крім як зашити їй дещо й посадити в клітку!

Про людське око Купо вдавали, що раді були спекатися дівчиська, але в глибині душі лютували. Та незабаром усе вляглося. Дізнавшись, що Нана валандалася кварталом, вони й оком не моргнули. Жервеза стверджувала, що донька робить це, щоб поганьбити їх, і зовсім не переймалася брехнями. Якщо ж зустріне свою дівулю десь на вулиці, то, казала, навіть не бруднитиме рук, щоб дати їй ляпаса; так, усе скінчено; якби їй трапилося побачити, як та у рам’ї здихає десь на вулиці, вона пройшла б повз неї і навіть не здумала, що носила цю наволоч під серцем. А Нана витинала по всіх закладах в околиці. Знали її і в «Білій Королеві», і в «Залі шалених танців». Коли вона заходила до «Елізе-Монмартр», люди вилазили на столики, щоб побачити, як, танцюючи канкан, вона виконує «фиркання рачка». З «Червоного Замку» її двічі виганяли, тож тепер вона вешталася там тільки біля входу, виглядаючи когось знайомого. «Чорна Куля» на бульварі та «Турецький Султан» на вулиці Пуасоньє були пристойними закладами, куди вона ходила, коли мала спідню білизну. Але з усіх шинків кварталу найбільше їй подобалися «Бал-Ермітаж» у глибині брудного двору та «Бал-Робер» у провулку Кадран — дві смердючі тісні зали, освітлені півдюжиною олійних ламп, де ніхто не пильнував порядку, де всі вволю веселилися і ніхто не заважав кавалерам та їхнім дамам спокійно цілуватися по кутках. Траплялися в Нана і злети, і падіння, немов від помаху чарівної палички: іноді вона з’являлася пишно вбрана й причепурена, як вишукана дама, а іноді ходила вся в лахмітті, мов якась нечупара. Ох же й ловко їй жилося!

Кілька разів Купо здавалося, що вони бачили доньку в дуже непевних місцях. Вони одразу поверталися і йшли в протилежний бік, щоб часом не зустрітися з нею ніс до носа. Подружжя не мало ніякісінького бажання ставати посміховиськом для цілої зали заради того, щоб загнати додому таку волоцюгу. Аж одного вечора, десь годині о десятій, коли вони вже лягали спати, хтось постукав у двері. Це була Нана. Вона цілком спокійно попросилася залишитись у них на ніч. Боже милий, який вона мала вигляд! Простоволоса, у драній сукні, в дірявих черевиках — вбрання якраз, щоб нарватися на поліцію й загриміти до буцегарні. Звісно, вона дістала добрячої прочуханки, а потім жадібно накинулася на кусень черствого хліба і, геть знесилена, заснула з останнім відкушеним шматком у роті. Так воно й повелося. Щойно Нана трохи оклигувала, як одразу зникала. Ні слуху, ні прослуху