Еміль Золя - Пастка

Вона швидко допровадила б її додому! Того року весь квартал був перевернутий догори дриґом. Тоді саме прокладали Маджентський бульвар і бульвар Орнано, що змели на своєму шляху заставу Пуасоньєр і перетнули кільцевий бульвар. Квартал годі було впізнати. Один бік вулиці Пуасоньє зрівняли з землею. Тепер з вулиці Ґут-д’Ор відкривався широченний просвіт, залитий сонцем і сповнений свіжого повітря, а на місці халуп, що затуляли краєвид з цього боку, на бульварі Орнано здіймався справжній монумент — семиповерховий будинок, вишукано оздоблений, немов церква, з блискучими вікнами, запнутими вишиваними шторами, від яких так і віяло багатством. Той будинок, білий-білісінький, стояв прямо навпроти вулиці Ґут-д’Ор і ніби осявав її потоками світла. Він навіть став приводом для щоденних суперечок між Лантьє та Пуасоном. Капелюшник усе скаржився на нищення Парижа, звинувачував імператора в тому, що той усюди зводить палаци, щоб вигнати робітників до провінції. Поліцейський же, блідий від ледь стримуваного гніву, відповідав, що навпаки — імператор передусім дбав про робітників, що він, якщо треба, дощенту зруйнує весь Париж, аби лишень робітникам дати роботу. Жервезі теж не подобалися ці онови, що руйнували темний закапелок передмістя, до якого вона так звикла. Найдужче їй було досадно, що квартал гарнішав саме тієї години, як вона перетворювалася на руїну. Коли людина по вуха сидить у багні, їй зовсім не хочеться, щоб на неї світило сонце. Тож тими днями, коли Жервеза шукала Нана, вона страшенно казилася, бо мусила перелазити через гори будівельних матеріалів, шкандибати роздовбаними тротуарами, натикатися на паркани. Ошатна кам’яниця на бульварі Орнано виводила її з терпцю. Такі домища будувалися якраз для таких хвойд, як Нана.

І все-таки їй час від часу вдавалося почути новини про доньку. Завжди знайдуться добрі люди, що квапляться повідомити вам неприємності. Так, Жервезі розповіли, що мала кинула свого діда — звичайна дурість недосвідченого дівчиська. З цим старим їй велося дуже добре: її леліяли, обожнювали, їй навіть могли б дати цілковиту волю, якби вона знала, як того добитися. Але молодість легковажна; Нана, ймовірно, гайнула з якимось дженджиком — ніхто не знав напевне. Натомість, правдоподібним здавалося те, що якось пополудні на площі Бастилії вона попросила свого старигана три су на якусь дрібничку, так той і досі там її виглядає. У добірному товаристві це називають «піти по-англійському». Інші ж присягалися, що після того бачили, як вона витинала канкан в «Залі шалених танців» на вулиці Шапель. Тоді Жервеза вирішила обійти всі танцюльки в околиці. Щойно вона бачила танці — одразу заходила до закладу. Купо ходив разом із нею. Спочатку вони просто обходили зали й розглядали гультяйок, що там викаблучувалися. Потім одного вечора, мавши в кишені якусь грошину, вони сіли за стіл і замовили глінтвейн, щоб погамувати спрагу й зачекати, чи не з’явиться часом Нана. За місяць вони вже й забули про доньку — ходили задля власного задоволення, їм подобалося дивитися на танці. Довгими годинами вони мовчки сиділи, обіпершись ліктями на стіл, очманівши від тупотіння, від якого двигтіла підлога, і, очевидно, тішились у глибині душі тим, що стежили своїми потьмянілими очима за тутешніми шльондрами, які витанцьовували в червоному світлі задушливої зали.

Одного листопадового вечора вони зайшли отак до «Зали шалених танців», щоб погрітися. Надворі різучий холод щипав обличчя. Але в залі було повнісінько люду. Там гуло, як у вулику; за столиками людно, посередині людно, у повітрі людно — напхалося, як оселедців у бочку. Атож, ті, хто люблять потрушки по-канському, мали чим поласувати. Двічі обійшовши залу і не надибавши вільного столика, вони вирішили трохи постояти й почекати, доки якась компанія забереться геть. Купо, у брудній блузі, у приплюснутому на тімені старому драповому кашкеті без козирка, переступав з ноги на ногу. Він стояв у проході і раптом побачив, як низенький худорлявий молодик, що зачепив його ліктем, проходячи повз, обтрушував рукав свого пальта.

— Агов! — люто вигукнув він, витягаючи носогрійку зі свого запалого рота. — Чи не хотіли б ви попросити вибачення?.. Воно, бач, гидує, що людина носить блузу!

Молодик обернувся й зміряв поглядом бляхаря, який вів своєї:

— Затям собі, бісів жевжику, що блуза — це найліпша одіж. Еге ж! Одіж трударів!.. Ось я, якщо хочеш, сам тебе обтрушу, ще й утру тобі маку... Чи бачено таке коли, щоб якийсь вилупок ображав робітника?!

Марно Жервеза намагалася його заспокоїти. Він пишався у своєму лахмітті, бив себе кулаком у груди й горлав:

— Там, під цією блузою, груди справжнього чоловіка!

— От брудна скотиняка! — пробурмотів молодик, зникаючи в натовпі.

Купо захотів його спіймати. Щоб його ображав якийсь фертик у пальті? Ще чого! Та це навіть не пальто, а якісь недоноски, щоб підчепити собі дівку, не витративши ані сантима. Хай тільки десь попадеться, він поставить його на коліна і змусить вклонитися блузі. Але натовп був надто щільним, щоб у ньому можна було швидко пересуватися. Вони з Жервезою ледь пробиралися серед людського тлуму; довкруж танцюристів товпилося три ряди глядачів, обличчя яких запалювалися щоразу, як котрийсь кавалер витягувався на підлозі або котрась дама надто високо піднімала ногу. Обоє вони були невисокі, тому, щоб побачити щось окрім стрибучих шиньйонів і капелюхів, мусили спинатися навшпиньки. Хрипкі духові інструменти оркестру несамовито витинали кадриль, від звуків якої здригалася вся зала, тимчасом як пари танцюристів тупотіли ногами й збивали пилюгу, що затьмарювала палахке газове світло. Духота стояла просто нестерпна.

— Ось поглянь! — раптом вигукнула Жервеза.

— Що там?

— Оксамитовий капелюшок, оно.

Вони звелися навдибки. Ліворуч виднівся старий чорний оксамитовий капелюшок, над яким тіпалися два обскубані пера, достоту як плюмаж на катафалку. Але вони змогли розгледіти тільки цей капелюшок, що гарцював у скаженому танці, стрибав, вихрився, пірнав у натовп і знову виринав. Вони губили його в скаженій метушні голів і знову знаходили, коли він підстрибував вище за інших так задерикувато й кумедно, що люди довкола них тільки й сміялися з танців цього капелюшка, зовсім не знаючи, хто під ним.

— І що? — запитав Купо.

— Не впізнаєш цього волосся? — прошепотіла здавленим голосом Жервеза. — Голову на відруб даю — це вона!

Бляхар одним махом прорвався крізь натовп. Хай йому біс! Це справді була Нана! Ще й вбрана як ловко! На ній була стара шовкова сукня, вичовгана по столах дешевих кабаків, з обірваними воланами, що розліталися навсібіч. До всього, на плечах не було навіть поганенької шалі, тож усі могли бачити