Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

Аж ось бачу — до кімнати, де сидить Роман, входить жінка. Я не знаю ні її ім’я, ні прізвища, але знаю, що це Вона, звідкись я з нею дуже добре знайома. Ця безсоромна бабега майже зовсім гола, на ній тільки чорний ліфчик і чорний пояс від панчіх, підв’язки вільно звисають і метляються за кожним її кроком. Вона йде поволі, плавно виступає на шпильках, похитує стегнами й ворушить руками, неначе пливе й відгортає водяні рослини. Роман простягає до неї руки, вона сідає йому на коліна, вони цілуються, потім, не знаю, як це сталося, немов обернулась рухома сцена, — бачу, вони лягли разом. Але раптом усвідомлюю, що жінка — це ж я сама, це я лежу з Романом, бачу поряд його обличчя, це зі мною він простує до того, чим це завжди завершується, — але водночас знаю, що він лежить не зі мною, а з тією жінкою. Я плачу з ревнощів і безсилої люті, з розпачу. Прокидаюсь і потім ще довго плачу. Темно, тихо. В пітьмі бачу світляні стрілки будильника, вони показують пів на третю.

Цей дивний сон глибоко вразив мене. Я пам’ятаю його дуже виразно, з найменшими подробицями, неначе щойно прокинулась, хоч снився він мені позавчора.

Потім до ранку вже не спала. Думала, згадувала й переживала все спочатку, мучилась, але було в цім сні щось таке, що змушувало вертатись до нього знов і знов. Ніби я снила не тільки в уяві, а всім єством — шкірою і нутром своїм.

* * *

2 січня 1962 p.

Роман готується до захисту докторської дисертації і тому не поїхав зі мною на різдво до батьків. Сказав, що хоче побути кілька днів сам, це йому навіщось потрібне.

Навіщо? А хто його знає! Адже ж і так він може бути сам, коли хоче. Поки я сиджу на роботі, він часто приходить додому; окрім неділі, в нього є два чи навіть три дні на тиждень, коли він взагалі не повинен бути в інституті. Я нагадала йому, що захист призначено аж на осінь.

У відповідь почула, що до захисту хтось повинен прочитати його працю й подумати над нею, а взагалі «побути самому» означає зовсім не те, що я думаю. Отож, їдучи до батьків, я розлучалася з Романом у досить кепському настрої. Не хочу сказати, що мене випровадили з дому, але в мене було саме таке почуття. Адже Роман міг запропонувати, щоб ми влаштували вдома скромне свято тільки для нас двох, якщо вже він справді так дорожить своїм часом. Я навіть трохи на це й сподівалася. Але що мені лишалось робити, коли він прямо сказав, що хоче зостатися сам?

Взагалі після смерті матері Роман дуже змінився. Це сталося поступово й непомітно для сторонніх. Він завжди був неговіркий, та інколи розійдеться раптом і зробиться дуже милий, дотепний і веселий. Тепер такого з ним не бувало. Мені здається, він став більше пити. Ми з ним ніколи не провадили довгих розмов, а останнім часом говорили одне з одним зовсім мало, тільки про найпотрібніші речі. Домовлялись, коли кожне з нас буде чи не буде вдома, хто оплатить рахунки і що треба купити. Іноді обмінювалися зауваженнями про сусідів, співробітників, знайомих. Не пригадую, щоб ми коли-небудь серйозно посварилися. Минали дні й роки, ми жили у спільній квартирі, разом снідали й вечеряли, коли-не-коли ходили в кіно, в театр чи на концерт. Вночі ми зустрічалися в ліжку, зрештою, останнім часом усе рідше. З мого боку то був обов’язок — не надто неприємний і не обтяжливий.

В мене було якесь невиразне почуття, що ця повинність передана мені у спадок всіма жінками, які переді мною більш чи менш щасливо жили з чоловіками. Я завжди любила й тепер люблю веселитися, танцювати, фліртувати.

Ця гра хвилює мене і збуджує. Звісно, все, що діється потім, є природним продовженням тієї ж гри, але мені воно не здається прекраснішим і глибшим від того, що було попереду. Це тільки вони, чоловіки, Роман і всі інші, прагнуть завершення й досягають його. Я ніколи нічого подібного не зазнала. Раз, вже давно, з Романом, я була близька до чогось дуже сильного, це було ось тут, поряд, — та раптом щезло і більш ніколи не верталось. А може, мені тільки примарилось? Тепер вже не пам’ятаю.

Здається, це було того дня, коли ми їздили далеко мотоциклом, купалися в Дунайці й загоряли, — в мене навіть трохи обгоріла шкіра на спині й на плечах, — додому повернулись пізно, обоє стомились і хотіли спати. Втім, тепер вже не знаю, може, мені це просто приснилось.

Я взяла три дні з майбутньої відпустки, щоб після свят побути в батьків, але атмосфера там була не дуже приємна: мама чи то нездужала, чи то перевтомилася, тато був у поганому гуморі, бо наступного року його начебто збирались випровадити на пенсію, Стеня ходила мовчазна і ще більш замкнена, ніж звичайно. Не знаю, може, мені тільки здалося, але в розмовах, що точилися за столом, були якісь недомовки, всі до мене придивлялись, мама кілька разів задавала мені якісь дивні, не зв’язані між собою запитання про мене й Романа. Я почувала, що коли пробуду тут ще день чи два, почнуться балачки на теми, яких я воліла б не зачіпати. Я зібралася й на другий день після свят, не признавшись батькам, що могла б залишитися, вернулась нічним поїздом додому.

Вернулась? Так, вернулась, але не тим поїздом, яким виїхала. Мені не хочеться описувати докладно, як це вийшло. Просто я сіла в якесь темне купе першого класу, причому мені довелось довгенько стукати, бо воно було замкнене, а на лавах спало чи вдавало, що спить, якесь подружжя та ще двоє чоловіків. Один із цих чоловіків нарешті підвівся й відчинив двері. То був кремезний здоровань у картатій сорочці, з білявою кучерявою чуприною, з широкою, старомодною обручкою на пальці. Ми з ним сиділи поруч, бо в купе втиснулося ще двоє людей.

Було жарко й душно, але вимкнути опалення не вдалося, щось там зіпсувалось. Ми їхали поночі, пахло апельсинами, які хтось недавно їв, у всіх попільницях було повно шкурок. Чому я через дві години вийшла в Катовіцах із цим чоловіком, що звався Яцек, мав тридцять три роки і був, як каже Стеня, чудовим екземпляром «самця-плідника»? Чому я вийшла і подалася з ним у готель? (Ні, не в «Савой»!) Може,