Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

Твори, що входять до збірника, — різні за тематикою, відмінні за своїм задумом, творчою манерою, художніми засобами, — дають певне уявлення про багатство та розмаїтість сучасної польської повісті.
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.

СУЧАСНА ПОЛЬСЬКА ПОВІСТЬ

Збірник

©

  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклала з польської ОЛЕНА МЕДУЩЕНКО

Післямова В. П. Вєдіної

Владислав Махеєк

ЗМОВНИКИ

I

Я вже літня людина, а ще й досі сниться мені рання молодість, її радощі й розчарування, все ясне й темне, що було в ній. Ці переживання міцно переплелися. «Бо невідомо, де взялось…»

Що невідомо?

«…Бо невідомо, де взялось оте палке кохання…» Це — пісенька. Вона починається сьогодні, кінчається вчора.

Заглиблююсь у покручені завулки минувшини, в лабіринти без виходу; що далі, то все більше темного і ясного. Тільки от не знаю, чи я й досі такий, як колись.

Хочеться мені, щоб це було так, і заразом не хочеться.

В думках я часто вертаюсь до того кохання, справжнього першого кохання. Бо інакше не зможу відчути себе молодим і знов пережити той давній тріумф — на жаль, тільки в уяві.

Боже, боже, я, наче мала дитина, вимальовую на запотілій шибці химерні візерунки.

— Візьми дзеркало, — кажу сам собі. Взяв. І що ж у ньому бачу? Шпакувате волосся, розповніле обличчя, стомлені й пригаслі очі. А де ж ота молодецька гордовита врода? Чуєш глузливе прицмокування законовчителя-ксьондза: «До перукаря ходиш, кучері накручуєш, а на спасіння душі бідолашного негреняти й десять грошів не даси, жалієш, бач. Ото ще мені красунчик!» Не всміхайся на ці слова, бо похвала означає тут вирок.

Не розумієш? Ти вже не той, чию фотографію вона, можливо, зберігає. Якщо досі ще жива.

А твої рухи? Ну ж бо, підведись зі службового крісла…

Не про те йдеться, що коли хочеш, то й видригуєш ногами й вимахуєш руками, мов той вітряк крилами. Але ж після першого сигналу серця вгамовуєшся, колишня свобода рухів тепер тільки сниться тобі, завдаючи гіркоти.

Було ж інакше…

Ще тобі не досить? То порівняй своє вбрання — тодішнє й нинішнє. Поміряй черевики, зрівняй гаманець, шлунок.

Порівняй свою боротьбу тоді й тепер. Порівняй нелегальну листівку на цигарковому папері, яку доводилося ховати в холошу, з грубезними томами, що їх купуєш і роздаєш, не криючись. Порівняй револьвер, схований за пазуху, з законами, що охороняють тебе сьогодні.

Порівняй свій тодішній велосипед з нинішнім лімузином. Як небо і зрмля. Це і добре і погано.

З дзеркала на тебе дивиться суб’єкт, вельми обережний у виявленні своїх почуттів. Ба навіть у доборі слів. На ноги він каже «ноги», а не «лапи», на образу відповідає осторогою: «дістанеш по фізіономії», а не погрозою «як затоплю в пику»; ідучи на батьківські збори в гімназію, навіть подумки не називає її «будою». У нього вже великі діти.

То що ж залишилось у мене від молодості? Нині я маю гроші, досвід, вплив — виходить, хотів чи ні, а здав старе кохання в утиль. Реальна дійсність буде такою, як сказано в одному українському вірші:

…Ген там, за горою, сонце тишком-нишком

у неяснім світлі в місяць обернулось…

Не хочу. Невже ж у мене серце таке тісне, що в ньому не вмістяться спогадання й фантазія? Звертаюсь раз у раз до неї, як до свого адвоката. Папір пожовк, але її личко й досі сяє, як весна, що розжеврілась над землею.

Це до неї ти так рвешся? Чого прагнеш — запаморочення чи заспокоєння? Відтоді ще ніяк не можеш угамуватись, хоч уже й пізнав закоханість і любов, уже ними натішився. Але сонце обернулося в місяць. То що ж залишилося?

Співай, рання молодосте, виповнюй мене співом до останнього подиху, до смерті.

Було нам тоді по кільканадцять років. У такому віці кохану істоту вважають єдиною в світі й оточують романтичним ореолом.

Ванда була старша за мене, проте ходили ми до одного класу. Вона пропустила рік, лікуючи легені в Закопаному. Звідти приїхала якась збуджена і через те нещасна, здавалося, вона безнастанно шукала рівноваги; мабуть, і не усвідомлювала, що під час розмов з подругами на устах у неї блукає усмішка якоїсь поблажливої зверхності, ніби Ванда була втаємничена в щось для нас неприступне.

А чому, власне, я вважав, що Ванда дивиться на нас звисока? Чи не тому, що вона вже знала, як цілуються?

Коли ми з нею вперше цілувались, дівчина, ніби боронячись, вміло вигнулась.

Тепер я вже не розгадаю того її усміху. Може, вона була просто сміливіша за мене?

Я старанно приховував іронію, коли на уроці польської мови, історії або закону божого відповідав так, як вимагалось, але всупереч своїм переконанням. Я пишався тим, що так спритно обдурюю своїх ворогів. Тільки згодом я відкрив цю таємницю двом товаришам з нашого класу.

З якою міною вчитель польської мови, худючий, високий, випростаний — про такого кажуть: кийка проковтнув — ставив мені п’ятірку за твір на вільну тему: «Чому Ридз-Смігли став маршалом?» Чи здогадувався він, що двох перших тем, літературних, з того матеріалу, що його ми якраз тоді вивчали, я не міг узяти? Він гугняво гмикав, скуб руді волосинки на лівій руці. Напевно, здогадувався! Коли мовника морочили, він завжди вдавав із себе людину, стомлену власного величчю й поблажливістю, і прикидався, що вірить твоєму молодечому запалу. «Бо він — герой, — писав я. — Узяв Київ майже голими руками. — І так далі, в тому самому тоні. — Не хотів поступитись наш Ридз, хоч Будьонний кинув свої передові загони аж під Львів. А наш Смігли, ніби нічого й не сталося, приймав собі парад… Оце по-солдатському. З того «мішка» він вислизнув чудом, подавшись на північ кружним шляхом. За це йому й дісталась маршальська булава».

Не знаю, чи дотримувався вчитель іншої думки, та одного я певен: не міг він сказати, що Ридза-Смігли в нагороду за оту його втечу слід було повернути до Академії мистецтв[1]. Я начебто дав мовникові ляпаса, а він тільки всміхався під білявими підстриженими вусиками. Не хотів відступити перед нахабством, та не міг і відкинути отруєної принади. А я не переставав провокувати його: «Адже ви, пане вчителю, теж такої думки?» Учні в класі здивовано переглядались. А він обережно підводив повіки, наче відхиляв заслінку на вічку в дверях камери, і зі страдницьким виразом обличчя бубонів півголосом, повторюючи те саме,