Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

Навколо нас стоять: мої батьки, Стеня, тітка Міля та тітка Марися, Анджей, прийшли двоє викладачів з політехнічного, мої співробітниці та Романові колеги з факультету. Я бачу двірничку з нашого будинку; здається, лише одна вона справді журиться, очі в неї червоні, двірничка весь час киває головою, немов щось говорить.

Є ще якісь чужі люди, може, просто перехожі.

Є й ксьондз, але без облачення, він прийшов на прохання дядька Юзефа тільки помолитися за упокій душі.

Романові батьки з якихось причин, — може, тому, що батько його був євангелістом, — не взяли церковного шлюбу, а тільки цивільний. А втім, на ксьондза ніхто й не дивиться, очі всіх звернені на нас. Біля викопаної могили стоїть невеличка темна труна, оздоблена хрестом та дешевим бляшаним окуттям, з-під віка виглядає пружок паперового, з позолоченим краєм, мережива. Я саме міркую, як це Роман, у котрого, на думку Стені, напрочуд тонке естетичне чуття, міг таке допустити.

Поряд з труною лежать виваляні в жовтій глині дошки та дві грубі, страшенно брудні й потріпані вірьовки.

Серед тиші, що панує навколо, несподівано лунає голос ксьондза; він одкашлявся і промовив:

— За упокій душі новопреставленої Ядвіги Аксман, в дівоцтві Віслоцької, прокажімо «Отче наш». В ім’я отця, і сина, і святого духа — амінь. Отче наш, що єси на небесах…

Я раптом уявила собі, не знати чому, що це мій похорон, і мені стало тоскно і справді сумно. Що ж, колись буде і мій. Знову запала тиша. Звідкись протиснулися вперед двоє брудних, зарослих і обшарпаних дядьків. Досі я їх тут не бачила. Вони трохи скидались на тих, що вносили мої меблі до Романової квартири, але ці були ще брудніші. Дядьки вхопились за вірьовки й почали спускати труну в могилу. Я почула шурхіт вірьовок, висмикуваних з-під труни, потім заторохтіла земля по дерев’яному віку. Цілковите безглуздя. Я глянула на Романа — він був дуже блідий, але мав якийсь дивний вираз обличчя, неначе всміхався. Крадькома зиркнула на маму, батька й тіток — усі були схвильовані, але не плакали. Тільки Стеня ревла, як мала дитина, сльози котилися їй по щоках. Була мить, коли мені здалося, що Роман глянув на неї і явно всміхнувся.

Гробарі працювали так, наче їм заплатили за швидкість, піт заливав їм очі, один з них, старший, важко дихав, але вони не зупинялись ні на мить. Я машинально глянула на годинник — все тривало менш як п’ятнадцять хвилин.

Ті двоє скінчили свою роботу і, вже не поспішаючи, уклали вінки та квіти й поправили стрічки. Потім утерлися рукавами, молодший узяв обидві лопати, старший почав скручувати вірьовки — він робив це так, як скручують звичайну вірьовку для білизни. За хвилину я побачила, що їх уже немає, тільки десь позаду нас чути було брязкання металу — мабуть, вони зчищали глину з лопат; потім стало зовсім тихо. Всі дивились на могилу, покриту квітами.

Я подумала: скільки часу треба стояти біля могили?

Мама сказала, що настане такий момент, коли люди почнуть підходити до нас і висловлювати співчуття, а потім потроху розійдуться. Ми, найближча рідня, повинні залишитися ще на деякий час. На півгодини чи більше?

* * *

7 грудня 1961 p.

Я повинна записати сон, який мені приснився вчора.

Мені рідко щось сниться, кажуть, сни — це ознака старості, отож я бачу їх рідко, але, може, саме тому добре пам’ятаю і довго лишаюсь під їх враженням. Цікаво, що переживання, пов’язані зі снами, куди сильніші й гостріші, ніж почуття, яких я дізнаю в реальному житті. Пам’ятаю, коли я була ще маленька, але вже ходила до школи, у другий чи третій клас, мені якось приснилося, що померла моя мама. Більш ніколи в житті я не почувала такого страшного розпачу, навіть як мама раз тяжко захворіла; ніби для того, щоб освоїтися з цією думкою, я тоді спробувала уявити собі, що вона вмерла. Мені стало сумно, навіть схотілося плакати, — але це вже не йшло ні в яке порівняння із сном.

Враження було таке, неначе те, що сталось уві сні, — жахлива правда, а те, що могло статися в житті, — лише омана.

Отож цей сон. Снилось мені, що я вдома, на нашій колишній, старій квартирі, і з великим поспіхом щось шукаю, чи, може, навіть не з поспіхом, а з якоюсь гарячковою нетерплячкою. Не знаю, що саме я шукала, не можу згадати, чи не тому, що це не мало значення, а важлива була сама дія? Ну та дарма. І ось раптом я відчула: опинилася в страшенно незручному місці, в якомусь закапелку між стіною, шафами, буфетом, спробувала вибратися звідти, але зачепила купу складаних стільців (були в нас чотири таких стільці, пофарбовані в зелений колір, влітку їх виносили в садок), і ті стільці попадали й привалили мені руки та ноги, так що я зовсім не могла поворухнутись. Хочу крикнути: «Мамо!» — не можу, зі страху оніміла. Бачу свою маму, вона йде до їдальні, несе якусь коробку, але мама не чує мене й не знає, де я. Потім бачу Романа. Він сидить у кріслі посеред великої кімнати й держить щось у руках. У кімнаті видно, хоч вікон у ній нема. На стінах висять дуже яскраві й гарні картини, на круглому столику лежать якісь дивні речі, я бачу їх форму і колір, але не знаю, що воно таке, — чи це інструменти, чи прикраси, чи іграшки? Однак, часом мені здається, я дуже добре знаю, що то за предмети, тільки забула, як вони звуться. Я хотіла б торкнутися їх, узяти в руки, забрати собі. І раптом здогадуюся, що все це відділене від мене завісою з прозорого тюлю, крізь неї, щоправда, все добре видно, але вона заважає мені розгледіти деталі, і через те я не знаю, хто намалював картини, розвішані на стінах, як звуться покладені на столику предмети і що Роман тримає в руках. Що може бути простіше — треба встати, простягти руку й розсунути завісу, тоді вже не буде жодних перешкод і все стане ясно! Так, але в мене спутані ноги! Це вже не складані стільці — мої ноги втиснуті в якийсь чохол, відчуття таке, як під час гри «біг у мішках», що в ній я раз брала участь у таборі під час літніх канікул, але тоді я могла хоч трохи рухатись, а тепер не можу ступити