Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

все почалося випадково, внаслідок чисто механічних дотиків і черкання боками в такт ритмічному погойдуванню вагона, а потім, в якусь мить, від котрої вже немає вороття, перейшло у свідомі пестощі?

Можливо. Але, мабуть, вирішальною була невідчепна думка, що раптом вигулькнула хтозна-звідки й міцно засіла мені в голові: якщо я повернусь раніше, ніж сказала, то можу застати у себе вдома чужу жінку, недарма ж Роман хотів побути сам ці кілька днів. До того я ще й згадала свій давній сон; мене пойняв лютий розпач; той сон був такий свіжий у пам’яті, немов я щойно збудилась.

Вранці о сьомій годині чоловік перший вийшов з готелю, я бачила його у вікно, він спинився навпроти, біля комісійного магазину, поставив валізку на землю коло купки брудного снігу, вийняв з кишені гребінець і, розглядаючи вітрину, зачесався. Потім обтрусив лупу з коміра пальта, сховав гребінець, підняв валізку й пішов, не оглядаючись. Цей чоловік не дав мені нічого нового.

Я почувала до нього лише відразу й огиду до себе.

О дев’ятій я висідаю з поїзда, але не їду додому. Йду до ресторану на вокзалі, замовляю каву й годину сиджу за столиком, — біла скатерка на ньому поплямлена пивом та томатним соусом, а попільниця повна зібганих і заслинених недокурків. Звідси до моєї домівки двадцять хвилин їзди трамваєм. Я плачу за каву й невдовзі виходжу, але йду не на трамвайну зупинку, а до телефонної будки.

Мені здається, що міліціонер, який стоїть на другому боці вулиці, придивляється до мене якось особливо пильно, але, може, це просто гра уяви. Я вкидаю в автомат монету — п’ятдесят грошів і набираю наш номер. Сигнал спершу хрипкий і невиразний, потім він стає чистішим і починає розмірено повторюватись. Це триває довгенько.

Я вішаю трубку, виймаю монету, що якимось канальчиком проскочила через увесь механізм і з’явилась у віконечку внизу, потім набираю номер ще раз. У нас дома нікого нема. Трохи згодом я знов якусь мить вагаюсь, перед тим як відчинити двері. Але за хвилину крізь розчинені навстіж двері бачу все порожнє нутро нашої квартири. Дуже гостро чую дух домівки: пахощі моїх парфумів, Романового одеколону, запах мастики для підлоги та прального порошку — суміш запахів, яку я так добре знаю й зустрічаю із зітханням полегкості. На письмовім столі Романа лежить аркуш паперу, притиснутий уламком мармуру:

Люба!

Я виїжджаю сьогодні, 27. ХII, до Варшави. Проф. Бакланович хоче зі мною поговорити про мою працю. Він буде рецензентом. Вернуся тридцятого.

Твій Р.

* * *

Наша двірничка дивиться якось на мої квіти, котрі я повиносила у двір на дощ, і каже:

— Хиріє щось у вас ця араукарія, ой, хиріє…

— Атож, я вже двічі пересаджувала, нічого не помагає. Жовтіє і в’яне. Не знаю, що це з нею?

— Що ж тут дивного? Видно, матінка небіжчиця її любила й тепер забирає до себе.

— ¦ Як це?

— А ось так, голубонько. Небіжчики забирають із собою з цього світу все, що особливо люблять, і це їхнє право. Забирають своїх собак, котів, квіти, людей.

Мати — дитину. Чоловік — дружину. Один похорон — це ще не кінець, люба пані Аксман…

Ну й розхвилювала ж мене ця стара дурепа! У нас саме була Стеня, я їй все розповіла. Вона сказала:

— Я вважаю, ти повинна більше дбати про Романа.

В нього кепський вигляд.

— По-моєму, він здоровий. Ніколи не хворіє ні на який грип, навіть нежить, скільки пам’ятаю, в нього був лише раз чи двічі.

— Він дуже схуд.

— Справді? Я не помітила цього.

— Тому що бачиш його щодня. Треба часом примусити його з’їсти щось поживне. Ти ж, мабуть, знаєш, що він любить.

— Що любить? Ах, ось, наприклад, цю бридоту — біфштекс по-татарськи… Мене нудить, як тільки гляну на нього! А ще, здається, мариновані гриби. Правду кажучи, я навіть не знаю, що він любить. У нього начебто нема особливих уподобань.

Потім ми зі Стенею ще раз трохи поговорили про Романа. По-моєму, Роман до Стені ставиться із симпатією.

На тому тижні він їде мотоциклом у Радом, обіцяв підвезти її до Кельців і відрекомендувати своєму товаришеві, директорові хімічного заводу, де Стеня в липні проходитиме виробничу практику. Стеня нетямилася з радощів; вона стулила собі якісь штани, все попрала й попрасувала.

— Гляди, Стеню, ти там не дуже зваблюй мого чоловіка! — сказала я, коли вона вмощувалась на сидінні за спиною в Романа.

— Гаразд, постараюсь не дуже зваблювати! — гукнула вона у відповідь і всміхнулася, показавши всі зуби.

Мені раптом майнула думка: та вона ж закохана в нього і глузує з мене! Роман глянув у мій бік з дурнуватим виразом, який прибирають чоловіки, коли не знають, як повестись і що сказати.

Роман повернувся в неділю пізно, близько дванадцятої ночі. Я вже лягла, але ще не спала. Трохи непокоїлась, бо Роман сказав, що постарається бути дома о дев’ятій.

І от вернувся аж опівночі. Як звичайно, спочатку почула торохтіння мотора на вулиці, але то міг бути й не він, потім торохтіння, вже гучніше, долинуло з подвір’я, і, нарешті, трохи згодом, клацнув ключ у замку/ Я погасила нічну лампочку і вдала, що сплю. Роман двічі проходив через мою кімнату, потім готував собі купіль, він робив це не дуже тихо, і я могла прокинутись. На столі побачила дві літрові пляшки, чимсь наповнені й заткнуті папером.

— Що це?

— Мед, тобі.

— Мед? — Моя уява напружено працювала. — Де ти його взяв?

— Дав один лісничий, товариш по підпіллю.

— То ти не був у Радомі?

— Був. Саме в Радомі я довідався, де тепер цей мій товариш. Ми з ним не бачились вісімнадцять років, от я й заскочив до нього по дорозі назад.

— А що ти зробив із Стенею?

— Як що зробив? Залишив її вчора на вокзалі в Кельцях. За півгодини мав відійти поїзд до Вроцлава.

Роман довгенько сидів у ванній, а я погасила світло і вдала, що сплю. Він навшпиньках пройшов через мою кімнату й зачинив двері своєї, чого звичайно не робив, хіба що працював. Я думала про нього й Стеню й відчувала, як всередині в мене, десь біля серця, починає прокльовуватись і рости слабеньке, але дуже дошкульне ревниве почуття. Роман не лягав, у нього все ще світилося.

Не знаю, скільки минуло часу, перше ніж я зважилася встати й піти до Романової кімнати. Я й сама не знала, що хочу йому сказати. Відчинила двері й