Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

на нові перепони, нову поживу, а потім, мов підживившись, ще вище й легше здіймалося вгору. Гук збільшувався щохвилі. Там були люди – жінки й чоловіки, там було світло, гомін, тиснява. Сайксові мов удруге світ розв’язався. Він кинувся вперед, навмання, навпростець, через бур’яни й кущі терену й шипшини, а перед ним, таким самим скаженим темпом, голосно гавкаючи, нісся його вірний пес.

Він добіг до пожарища. Напіводягнені постаті снували туди й сюди, одні тягли силоміць наляканих коней із стаєнь, другі виганяли корів і волів на вулицю, треті вискакували з оберемками різного добра з охоплених полум’ям будівель під вогненним дощем іскор і під гуркіт розпалених вогненних сволоків, що зривалися з дахів і гупали на землю. Крізь відтулини, де ще годину тому були двері й вікна, виривалися потоки скаженого полум’я; стіни хиталися й завалювались у ці горючі цямрини, розтоплене до ясного жару оливо й залізо стікало цівками на землю. Жінки й діти лементували; чоловіки підбадьорювали один одного вигуками; стукотіння помп і дзюрчання води, що з шипінням лилася на палаюче дерево, ще збільшували цей несвітський галас.

Сайкс кричав разом з іншими, аж поки не захрип, і, тікаючи від жахливих спогадів і від себе самого, кинувся у саму середину вогненного пекла.

Він не спочивав і, шукаючи забуття, кидався з невсипущою енергією з одного місця в друге – то до помпи, то просто вперед, крізь димову й вогненну заслону, але завжди туди, де було найбільше галасу й людей. Його постать маячіла скрізь – на драбинах, на дахах, на помостинах, що тріщали й вигиналися під його важким тілом, під градом цеглин і каміння, що сипався над його головою, – по всіх кутках пожарища був він; але його мов хтось заворожив; на його тілі не було ані рани, ані синця, ані виразки, він не відчував ані втоми, ані страху, ані бажання спочити, – він ні про що не думав, нічого не відчував; у голові його не було місця думкам, аж поки ранішнє сонце не освітило закурених чорних руїн і диму – всього, що залишилося на згарищі.

Шалене збудження пройшло, і жахлива свідомість заподіяного злочину виступила з новою, ще вдесятеро більшою силою перед Сайксом. Він озирнувся підозріло навколо; чоловіки скупчилися гуртами й гомоніли, і він боявся, що вони говорять про нього. Собака покірно послухав його німого заклику, і вони обоє нишком подалися геть. Біля помпи, повз яку Сайкс мусив пройти, закушувало кілька чоловіків; вони покликали його приєднатися до їхнього гурту. Розбійник з’їв шматок хліба з м’ясом і почав запивати його пивом, коли нараз почув розмову пожежних, що прибули на ґвалт із Лондона. Вони говорили про вбивство в Спіталфілді. «Кажуть, що він утік до Бірмінгема, – мовив один, – але його все одно застукають, всюди розіслано шпигів і завтра ввечері знатимуть уже скрізь про нього».

Сайкс похапцем подався геть і йшов не зупиняючись, аж поки була сила. Знеможений, мало не падаючи, він повалився спочити під якоюсь огорожею і заснув довгим, але тривожним, сторожким сном.

Нарешті він прокинувся і знову пішов блукати навмання, не знаючи, куди йти, потерпаючи від думки про другу самітну ніч.

І раптом він наважився: назад, назад до Лондона.

«Там можна хоч словом до когось озватися, – думав він. – І сховатися добре можна. Їм не спаде на думку шукати мене там, натрапивши на мій слід за містом. Якийсь тиждень або й два я можу пересидіти нишком десь у безпечному місці, а там видеру грошей у Феджіна і втечу до Франції. К бісу все – спробую!»

Він негайно завернув назад і пішов наймалолюднішою дорогою; недалеко від міста він хотів переждати, поки впаде темрява, а там податися околясом куди слід.

Але куди подіти собаку? Якщо прикмети його стали відомі, то, звичайно, там помістили, що й собака зник, і збагнули, що він, мабуть, подався за хазяїном. У місті, на вулиці, пес може впасти комусь в око, і його впізнають по цій ознаці. Отже, Сайкс вирішив утопити свого Вовка і пішов далі, уважно оглядаючись, чи не трапиться, бува, якогось ставка. Дорогою він підняв важку каменюку й зав’язав її в хустину.

Тим часом пес пильно стежив за його рухами; може, інстинкт підказав йому, що йому загрожує щось непевне, може, розбійник дивився на нього похмуріше, аніж звичайно, – в кожному разі він трохи відстав від хазяїна і пішов помаліше. Коли Сайкс зупинився нарешті над ставком і свиснув на нього, пес зупинився теж, але не ворухнувся.

– Чуєш? Сюди! – гукнув Сайкс.

За старою звичкою тварина підбігла до нього, але коли він схилився, щоб обв’язати їй хустку навкруг шиї, вона з гарчанням шарахнулася вбік.

– Назад! – скрикнув розбійник.

Пес завиляв хвостом, але не ворухнувся. Сайкс запетлював хустку й покликав знову.

Вовк трохи наблизився, потім знову відступив, постояв нерухомо одну мить і враз кинувся навскач утікати.

Сайкс свистів і гукав на нього, і навіть сів, сподіваючись, що він повернеться; але Вовк не вертався, тоді він підвівся й пішов далі вперед.

Розділ XLIX

Монкс і містер Броунлоу нарешті зустрічаються. Їxня розмова і звістка, що порушила її

Уже починало смеркатися, коли містер Броунлоу вийшов з карети й тихенько постукав у двері свого дому. Коли двері відчинилися, з карети вийшов якийсь кремезний чолов’яга і став біля дверцят, за ним вийшов другий такий самий барчистий парубок, що сидів також у кареті, і став супроти нього по другий бік. За знаком містера Броунлоу вони висадили з карети третього чоловіка й, схопивши його попід руки, швидко потягли із собою до господи.

Це був Монкс.

Не випускаючи його, вони мовчки зійшли нагору по сходах, і містер Броунлоу провів їх до однієї з задніх кімнат. Перед дверима її Монкс, що йшов взагалі дуже неохоче, нараз зупинився. Чоловіки глянули запитливо на господаря.

– Він знає, що на нього чекає, – відповів на їхній німий запит містер Броунлоу. – Тільки хай посміє переступити мою волю, хай тільки пальцем ворухне, і ви його потягнете негайно на вулицю, покличете на допомогу полісмена й скажете від мого імені його заарештувати як ошуканця.

– Як ви смієте мене так називати? – обурився Монкс.

– А як ви смієте змушувати мене до цього, паничу? – відповів містер Броунлоу, дивлячись йому в вічі пильним, рішучим поглядом. – Чи ви справді збожеволіли? Невже ви хочете вирватися звідси? Відпустіть його; ви вільні, сер, – можете йти, але ми підемо за вами. Клянуся вам усім найсвятішим, найдорожчим мені в світі, застерігаю