Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

Розносник не встиг закінчити. З жахливим прокльоном Сайкс перекинув стола, що стояв між ними, видер йому капелюха з рук і вискочив на вулицю.

Під впливом тієї самої суперечності почуттів і вагання, що мимо його власної волі штовхали його сьогодні на якісь нерішучі, незрозумілі кроки, убивець вирішив податися назад до Лондона; він не викликав підозри, ніхто з селян не кинувся йому навздогін – мабуть, подумали, що він просто п’яний лобуряка; він міг спокійно йти собі світ за очі.

Просто супроти нього стояв поштовий диліжанс, освітлюючи своїми ліхтарями темну вулицю. Сайкс хотів був швидше прошмигнути повз неосвітленою стороною, але побачивши, що диліжанс привіз лондонську пошту до місцевої поштової контори, вирішив послухати розмову й перейшов на другий бік.

Кондуктор стояв на дверях пошти, чекаючи на торбу з листами. Якийсь чоловік в уніформі побережника підійшов на цю хвилину до диліжанса, і той віддав йому запакованого кошика, що стояв уже готовий на пішоході.

– Це для ваших, – мовив він. – Чого вони там вовтузяться з тією торбою з листами? Ет, добра мені робота! Чом ви її раніше не наготували? Чи мені до світу чекати? Так не годиться.

– Ну а які новини в місті, Бене? – спитав побережник, спираючись на віконницю, щоб зручніше було милуватися баскими кіньми.

– Та нічого особливого, – відповів кондуктор, одягаючи рукавиці. – Зерно трохи підскочило… Щось казали за якесь убивство в Спіталфілді, тільки, на мою думку, це все вигадки.

– Ні, не вигадки, – заперечив якийсь пасажир, висовуючи голову з вікна карети. – І коли б ви знали, яке жахливе вбивство!

– Так це правда, сер? – перепитав кондуктор, здіймаючи капелюха. – А дозвольте спитати, кого вбито: чоловіка чи жінку?

– Жінку, і кажуть, що…

– Гей, Бене, швидше! – нетерпляче гукнув на нього кучер.

– Ото клята торба! Чи ви там усі поснули, га? – огризнувся кондуктор.

– Йду, йду! – озвався поштовий сторож, вибігаючи з контори.

– Іде, іде, – пробубонів кондуктор. – Як та багата наречена, що має в мене закохатися, та щось забарилась. Ну давайте, гайда!

Поштовий ріжок весело засурмив у темряві, і карета рушила.

Сайкс не ворухнувся: те, що він почув, здавалося, дуже мало збентежило його; його тільки турбувала думка, куди подітись. Кінець кінцем він знову повернув назад на шлях, що йде з Гетфілда до Сент-Албанса.

Він ішов похмуро вперед, але коли містечко залишилося позаду й перед ним простелився геть у порожню темряву самітний битий шлях, серце йому похололо від якогось страшного, незбагненного відчуття.

Кожна рухома й нерухома річ, усе, що він бачив, кожен силует, кожна тінь видавалися йому чимсь страшним, жахливим. Але все це було ніщо супроти того моторошного відчуття, що охопило його: він відчував, ніби скривавлена постать, що її він залишив долі в своїй кімнаті, іде за ним назирцем. Ця постать невідступно переслідувала його. Він виразно бачив у темряві навіть її тінь, бачив виразно її обриси, бачив її тверду, упевнену, урочисту ходу, якою вона простувала вперед. Він чув, як шелестить її одежа, чіпляючись за листя, і кожен подих вітру доносив до нього її останній тихий стогін. Коли він зупинявся, постать зупинялася теж; він кидався бігти, і постать не відставала від нього; якби вона бігла, це було б трохи легше, але вона не бігла, ні, вона механічно, мов бездушний, нерухомий труп линула вперед, наче за подихом тихого сумного вітру, що ні на хвилю не вщухав і не дужчав.

Іноді Сайкс зупинявся і в розпуці хотів будь-що-будь відігнати цей жахливий привид, коли б навіть від одного погляду на нього йому судилася смерть; але щоразу, коли він кидався назад, кров йому холола в жилах: привид теж обертався з ним разом і стояв за ним. Уранці привид був увесь час у нього перед віччю, а тепер він невідступно йшов за його плечима. Сайкс притулився спиною до валу при дорозі й почув, що привид опинився над його головою на чорному тлі холодного вечірнього неба. Він кинувся горілиць на шлях – постать стала в його головах рівна, мовчазна, нерухома, мов камінний надгробок з кривавим написом на чолі.

Хай не кажуть, що вбивці іноді залишаються непокарані. Одна така безконечно довга, жахлива хвилина не зрівняється з сотнею смертних кар.

Серед поля, повз яке йшов убивець, стояла якась порожня будівля, де можна було прихилити на ніч голову. Перед дверима її росли три високі тополі, від яких усередині здавалося ще темніше; вітер журно стогнав у їхньому верховітті. Сайкс не міг, не міг іти довше поночі й заліз у шопу, міцно-міцно притулившись до її стіни, але тут почалися нові тортури.

Тепер перед ним настирливо виринув ще жахливіший образ: очі – великі, нерухомі, скляні очі, що їх він уранці волів бачити, аніж уявляти їх закритими ковдрою, виринули тепер з темряви; вони світилися, але не давали світла. Їх була тільки пара, проте вони були скрізь і всюди. Коли він заплющував свої очі, йому ввижалася його власна кімната з усіма найдрібнішими подробицями, про які він навіть не згадав би, хоч би й хотів, а тепер він бачив кожну річ як живу на своєму місці. І тіло лежало на своєму місці, і очі були ті самі, що дивилися на нього, коли він тікав з дому. Сайкс схопився і кинувся в поле. Постать подалася за ним. Тоді він сховався знову в шопі, але тільки-но він переступив поріг, як очі вже виринули з темряви.

Проте він усе-таки зостався тут. Холодний жах, якого ніхто, крім нього, уявити собі не може, шарпав його душу, все його тіло здригалося, тремтіло, холодний піт виступав з кожної його шпари. Раптом серед нічної тиші з подихом вітру до нього долинули якісь тривожні звуки; далекий, невиразний галас, гомін схвильованих голосів, сполохані вигуки. У цьому порожньому, самітному місці сам звук людського голосу був великою відрадою для вбивці, хоч би він навіть віщував нещастя. Йому загрожувала небезпека, і вмить сили й енергія повернулись до нього, він скочив на ноги і вибіг з шопи.

Широкий небосхил горів червоним полум’ям. Довгі вогнені язики рвалися мов наввипередки вгору й лизали чорне небо, розсипаючи тисячі вогненних іскор, освітлюючи темряву на кілька миль довкола й наганяючи темні хмари диму просто на Сайкса. Гук дужчав і зростав, нові голоси, нові крики приєднувалися до нього і зливалися в один несамовитий рев: «Пожежа!».

Дзвін бив на ґвалт, щось важко гупало об землю, несамовите полум’я з шипінням накидалося