Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

печатка: „Всєукраїнская чрезвичайная комісія. Особая група по борьбє с політіческім бандітізмом“. Теж пригодяться.

-------------------------

Переходимо Тикач й іншими шляхами йдемо у свояси. Треба одягнути в червону уніформу добровольців, що пішли до „батька Вернигори“ з мріями про жупани і шаравари, — треба заповнити вільні сідла своїми знаними хлопцями. Поповнення по дорозі не приймали і свойого правдивого обличчя не зраджували. Зрідка траплявся випадок, що на стоянці з’являлося до нас пара-кілька хлопців, що мали бажання на охотника в червоній кінноті послужити. Та ми за прикладом Алова не йшли і просто наганяли їх в зашию із штабу. Зрештою, можна було і помилитися: могли хлопці на охотника йти, щоб потім з конями і зброєю — утекти до ліса.

Зрідка зникав з поверхні землі якийсь представник червоної власті, що нефортунно попався під руки на дорозі, або тайний аґент чека, що приходив до штабу із доносом на „бандитів“, або міліціонер, що замісць злодіїв пильнувати — у „політику“ носа стромляв. Вибраних у селах сельрад та комнезамів — не зачіпали. Були — бо мусіли бути, а розбиратися хто із вибраних душею із Лєніном, а хто із Петлюрою — забагато мороки...

У великому селі поблизу Умані — не пригадую як називалося — стали на відпочинок по сусідству з 135 полком червоної піхоти. Полк недавно прибув із польського фронту і стояв гарнізоном у цукроварні, щоб охороняти її від повстанців. Мав коло чотирьохсот червоноармійців і... два кулемети.

Район був неспокійний, часто траплялися у селах випадки кровавих „непорозумінь“ з червоними, та полк умиротворювати й роззброювати села чомусь не спішився.

Стаєм у центрі села, — штаб примістився в школі. На блянкеті „особой групи ВУЧЕКА“ — пишу до комполка 135 записку, щоб негайно прибув із воєнкомом до нашого штабу для устійнення співпраці в операціях проти петлюрівської банди Хмари, що з’явилася в околицях. Підписую — Алов, — ставлю в ріжку таємну „формулку“. Повіз записку до червоного штабу сам один „Дайош“.

За чверть години командир полку і воєнком, в супроводі двох червоноармійців — приїхали верхи до школи.

В кімнатці учительки, що сама втекла від „будьоновців“ у село, — відразу роззброюєм червоне начальство. Воєнкома зв’язали, заткали йому рот і замкнули в комірчині, — командира берем на допит. Довідуємся, що він змобілізований москаль-офіцер, про те тільки й мрів, щоб звільнитися й поїхати до дому. Полк на польському фронті був розбитий, поповнився недавно змобілізованими українцями. Червоноармійський склад непевний, не ховається навіть із своїми симпатіями до повстанців. Комуністів тільки й є, що воєнком та два ротні політруки. Зробили вже відповідне донесення, щоб полк „перечистити“.

Словом чести гарантуємо командирові життя, як що допоможе без бою роззброїти полк. В такому випадку матиме запевнений розстріл від своїх, але погоджується взяти від нас добрі документи на чуже прізвище й поїхати собі на чотири вітри. Документи вишукую йому серед запасу їх забраному у „батька Вернигори“.

Командир пише записку до свойого помішника, що залишився в цукроварні. Наказує негайно привести полк на площу коло школи. Відсилає записку одним із червоноармійців, що стояли з кіньми під школою.

За півгодини полк стояв вишикований перед школою. Наші „будьоновці“, ніби з цікавости, зібралися й оточили гуртами червоні шереги.

Помішник командира полку, що зайшов доложити про виконання наказу — пішов зв’язаний до воєнкома. Викликали по одному ротних командирів та політруків; пов’язали і поскладали рядочком у комірчині.

Виходимо в супроводі командира полку на ґанок школи — „приймати параду“. Хмара, суворо глянувши по червоних шерегах — подав по московському команду:

— Струнко! По порядку чисел — розлічись!

Червоноармійці послушно перелічилися і знову виструнилися.

— Покласти рушниці!

Із замішанням в обличчях, червоноармійці поклали рушниці на землю.

— Обернись!

Обернулися.

— Вісім кроків — кроком руш!

Шереги відійшли вісім кроків і станули. Наші хлопці позбирали і віднесли набік зброю. Хмара наказує червоноармійцям забрати в цукроварні свої речі й розійтися по домах — мовляв, такий мафест від Троцького прийшов. Червоноармійців припрошувати до цього не треба. Селяне здивовано приглядалися до „демобілізації“ та побачивши, що воєнкома і двох політруків зарубали шаблями біля ґанку школи — стали зголошуватися по відібрані у червоних рушниці. Роздали сотку — решту повезли із собою й роздали в дальших селах. Командирів вивезли із села й нагнали кожнього в інший бік.

Поблизу Капітанівки — довідалися, що поки нас не було — сталася прикра історія. Найбільш зіпсувала вона настрій Загородньому, що на ньому лежала моральна відповідальність за те, що сталося. Він відстояв життя шоферові Спасибенкові й залишив його на хуторі під опікою своїх людей. Наказав, що правда, стерегти, але не крився з думкою, що по розмовах із шофером — повірив йому, що то своя людина, до Чека попав випадково не по своїй волі, до большевизму відноситься в душі вороже. Повірили у це, по „солодких“ розмовах, і хлопці що мали стерегти шофера. А якщо „своя людина“ — то не будеш за ним по п’ятках із рушницею ходити. Прикинувся, що занедужав важко, а вночі утік. За пару днів привів із Кам’янки відділ чекістів та міліціонерів. Забрали заховане в клуні авто — господаря застрілили, застрілили ще кількох, що не встигли утекти, спалили хутір... Шукали за трупами Козіцкого і Соколова, та не знайшли. Пропала також і частина одіжі хлопців та будьоновських одностроїв, що були заховані на тому хуторі.

Загородній готов був застрілитися. Та примирився з фактом, давши клятву, що в майбутньому нікого вже нерозсудно не пожаліє, хоч би звався навіть Шевченко, не тільки Спасибенко.

Поки Хмара поповнював полк у селах попід Чорним лісом — зв’язуємся з Холодним Яром. Там все по старому, за нами не плачуть, — благословив Петренко гуляти дальше. Про історію з автом вже знав, — була холодноярська розвідниця у Кам’янці, як тріюмфально верталися чекісти, волочучи за автом вбитих „бандитів“. Спасибенко у Кам’янці „герой дня“. Гримав Петренко у записці, що не відставили авта відразу до Холодного Яру. Шоферів між холодноярцями є декілька — можна було автом колись до Кам’янки ускочити і серед дня — „сміху“ наробити. Обмундурувавши будьоновськими рештками „новобранців“ — йдемо на Херсонщину. Проходимо шляхом, що ним, минулого року, везли мене і Зінкевича, зв’язаних, до єлісаветської Чека. Відшукали дальше і могилку трьох холодноярців, розстріляних тоді при шляху. Заспівали хлопцям „Заповіт“.

Одного дня довідалися, що в недалекому селі над Інгулом, дере развйорстку продовольча комісія із Єлісаветграду. Ночує там.

Робимо перехід і як тільки стемніло — комісія сиділа вже пов’язана у