Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Роблю заклопотану міну.
— Ну, бачте, може воно і так, але нас вислав штаб дивізії зліквідувати власне банду Вернигори...
— То непорозуміння...
— Можливо... Зараз, я поговорю з комполка...
Відводжу „дядька“ до тачанки. За кілька хвилин вертаюся.
— Справа така. Підете зо мною назустріч вашому начальникові, пояснити йому справу і скажемо, щоб загін склав зброю. Відведемо вас до штабу дивізії — хай там роблять, що хотять. На себе брати відповідальности — не хочемо.
— Та хай вже й так... Кажу, тільки — аби без жертв обійшлося... Бо і вас потім за те не похвалять...
— Чи загін висилає вперед роз’їзди?
— Переважно — ні. Пощо? Чотири аґенти ще звечора вперед поїхали... Ну і ми вперед виїхали... А вдвічі стільки аґентів — тил та боки охороняє... — Додає задоволено аґент — мовляв — бач як у нас добре поставлено!..
За півгодини, у лісі почулася пісня кінноти... „Ой гук мати гук“... Тачанки наготовили кулемети. Як загін наблизився — виходжу з агентом до завороту дороги. Вглядівши нас, начальник спинив відділ і під’їхав до нас з незадоволеною міною.
— Що сталося, Лисий?
Аґент рухнув бровами і руками.
— Сталося непорозуміння, товариш начальник... Будьоновці приняли нас за банду, ну і... прислідили... Тепер ми оточені — сімсот кіннотників у лісі... Кажуть, щоб ми здали зброю, до вияснення...
„Вернигора“ глянув по лісі.
— Як оточені?
Прикладаю руку до шапки:
— Так є — оточені. Прошу переконатися...
Закладаю в рот пальці і посилаю в ліс умовний свист. Начальник вилаявся і зліз з коня.
— Чи не можна б без комедій?! Ви хто такий?
Витягаю документ.
— Ад’ютант 84 кавполка.
— До ста чортів! Та ж ви у Криму недавно були!..
— Були... Тепер вся 11 дивізія вийшла на Махна і ліквідацію банд.
— Так от що, товаришу... Як бачу — то мій аґент вже вам щось трохи пояснив... Не потребуєте тягнути сюди червоноармійців, щоб потім непотрібно язиками плескали. Ось мій документ. Я уповноважений ВУЧЕКА — Алов. Можете переглянути — і можемо собі розминутися — кожний в свою дорогу.
По-між деревами виткнулися перші кіннотчики наших лав. Загін заворушився. Начальник нервово глянув на своїх.
— А чорт! Я й забув!.. Сєнька! Саринь на кічку! — Раз — два! За коротку хвилинку, дванадцять добровольців з останньої стоянки — були обезброєні і пов’язані. Начальник крикнув своїм злізти з коней і стояти спокійно.
— Це я сказав пов’язати бандитів, що пристали до мене. Отже, товариш ад’ютант — ви зробили дурницю. Та пропало... Де командир полка?
Під’їхав Хмара. Передаю йому документ Алова і поясняю в чому справа. Хмара пхикає...
— Документ... Що документ?!.. У Махна он кожний бандит має документ, що він чекіст...
Алов нахмурився.
— Числіться з словами, товаришу! Це — вам нічого не каже? — ткнув пальцем у якусь формулку із літерів і цифр на ріжку посвідчення.
— Ні. Не каже.
— Ну, звичайно, до Криму хіба вам не вислали і мене, ідіоти, не повідомили про вас, щоб порозумітися...
— Ну — коротше — як ми із цього положення вийдемо?
— Здайте зброю, відведем вас до штабу дивізії, — як що ви дійсно чекісти, а не бандити — там вас відпустять. Я відповідати за вас не хочу, приказ маю — і його виконую.
— А де штаб?
Хмара назвав село.
— Але ж учора там не було ніякого штабу!.. Про вас то я вже знав...
— Штаб сьогодні мав туди перейти.
— Але попереджую, товаришу комполка, що ви без потреби нас розшифровуєте і напевно будете за це покарані.
— Я маю наказ. Прошу сказати відділові, щоб здав зброю, бо накажу роззброїти силою.
Наша лава вже щильно оточила відділ і тримала рушниці напоготівлі. Алов дав наказ скласти зброю.
Поки наші хлопці злізали з коней, відбирали зброю і обшукали чекістів — питаю Алова, що як він, росіянин з прізвища, а такі промови у селах по „хахлацьки“ висмалював.
— То вас нічого не обходить. Я для вас Алов — і тільки. У мене всі хлопці, — додав по хвилині, — по українськи говорять... Тут, товаришу, самий „цвіт“! З цілої України, ВУЧЕКА — найвірніших комуністів позбирала... Матроси... Шахтарі...
Чекісти вже були роззброєні. Хмара попросив у Алова зброю. Зняв козацьку шаблю, витягнув із-за зеленого широкого пояса поверх жупана — мавзер. Витягнув із кешені бравнінґ.
Хмара крикнув до хлопців, щоб пов’язали всім руки. Алов скипів:
— Пощо?! Що ви думаєте нас пішки гнати чи що?!
— Ні. На коні вас висадимо. Ви арештовані — прошу підпорядкуватися! Руки назад!
Спробував було сперечатися, та побачивши під носом дула револьверів — дав зв’язати руки.
— Ви ще за цим пожалієте... — Просичав багровий від злости.
— Можливо... — буркнув Андрій, стягаючи руки аґентові, що „вів переговори“. Ну — готово! Вивести набік добровольців і розв’язати їм руки! — крикнув вже по-українському.
Алов — зніяковів.
— Тож бандити!..
— Для кого бандити — для нас свої...
— Що за дурні жарти?!
— Звичайні собі партизанські жарти... Маємо честь представитися „батьку Вернигора“... Хмара... Загородній... Чорнота... Залізняк... Давно за тобою полюєм... Але ж і пошився ти сьогодні в дурні...
Козачня зареготалася. Алов глянув по обличчях і, нарешті зрозумівши — зблід. Потім закинув назад голову й істерично зареготався...
Добровольці розгублено розглядалися, не переваривши ще в головах — що діється. Як віддали їм зброю і пояснили, що їх чекало — раділи як діти...
При загоні чекістів, було дві тачанки з кулеметами і два вози під добровольців. На одному возі були й інструменти, що ними потім закопували вбитих хлопців.
В кобурі Алова були грубі записники, де були позанотовувані всі, ще живі „петлюрівські контр-революціонери“ із сіл, що в них „батько Вернигора“ — „Петлюрі дорогу промощував“...
Зв’язаних по парі чекістів, повели лісом до ріки. Прорубали три ополонки в льоду. Роздягнули, не розв’язуючи, розрізаючи шаблями та кинджалами жупани й широкі штани...
По-одному підводили до ополонок і, розрубавши шаблею череп — пускали під лід. Останнім шуснув у Гнилий Тикач — „батько Вернигора“.
У лісі розклали вогнища й спалили на них жупани, шаровари і шлики. Прапор зняли із списа й заховали на тачанці. Придасться. Із кишень Алова, перемандрували в мою „ад’ютантську“ сумку штамп та кругла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Холодний Яр», після закриття браузера.