Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

працювала!.. І батька мені петлюрівці розстріляли — робітник був і товаришів проти Петлюри організував!.. От!.. Прошу мене не ображати!..

„Злагіднюю тон“.

— Ну — ну... Товариш комполка цього ж не знав... А чого ви звільнилися? Ідейних робітниць хіба всюди треба...

— Бо переказали мені, що коло дому посада учительська вільна... Краще із харчами буде... Ось прошу мої документи...

Переглядаю посвідку, що сам же писав її на блянкеті. Все те виглядало ймовірно — бо учителів тоді приймала і звільняла сама місцева власть.

Віддаю їй документи. Потім переглядаю ще раз дядькові, що були виставлені десь під Уманню.

— Ви, товаришу, як ішли — банди Марусі або Хмари — ніде не зустрічали?

Дядько хитро посміхнувся в бороду.

— Ні, не зустрічав. Була в наших місцях тижнів зо два тому... А тільки то, товариш ад’ютант, не дві, а одна банда, — Хмари... То він із собою жінку на коні возить, а народ думає, що то Маруся Соколовська із своєю бандою. Ту вже вбили і банду розігнали...

— А ви Хмару і ту жінку бачили? Як вони виглядають?

— Ну, ні. Сам не бачив. Та оповідали мені ті, що бачили... Хмара високий, з чорною бородою... А жінка — завжди лице хустиною заслонене має — тільки очі відкриті... Чи від холоду, чи — щоб не упізнав хто...

Катря, що дійсно на поході завжди заслонювала обличчя теплою хустиною, тямлячи те, що може бути роспізнаною підчас розвідки — многозначно глянула на чорну борідку Хмари. Запустив її в останній час, для... „солідности“.

— А куди звідціль підете, товаришу?

Дядько назвав село, де стояла „банда Вернигори“.

— Так от що, товаришу! Може зустрінете яку банду — то верніться і дайте нам знати. Ми вас добре винагородимо... Ми вдосвіта виступаєм уманським шляхом... Як би що — можете нанята підводу й догнати нас... Ми заплатимо... Як дасьте нам знати про якусь, хоч і невелику банду — ми вам пару коней дамо, —  хто знає, чи свої вже відшукаєте.

— Ви, товаришко, теж свобідні.

Катря вийшла з дядьком і радилася щось із ним на дорозі. Потім разом пішли. Дорога ж бо у обох — одна й та сама була.

Накидаємося на Хмару, щоб негайно бороду зголив. Дядько, безперечно, був розвідником „Вернигори“. Побоююся за Катрю, щоб хтось із звідунів противника не упізнав її. Та Хмара заспокоює. В одній одіжі, не на коні — зовсім інакше виглядає. Тай обережною завжди була.

Катря вернулася опівночі. Зробила солідного гака полями. Дядько, у селі, де стояв „загін Вернигори“ — відразу від неї відшився. Впросилася ночувати до хати, з якої хлопець у козаки до „Вернигори“ записався. Радів, не підозріваючи, що „козакувати“ буде доби зо дві, поки відведе „Вернигора“ дальше від хати... Одержав вже коня і зброю... Випадково знав напрямок ранішнього руху загону, бо сам „батько“ розпитував його про села, що були по дорозі. Із розмов у хаті — довідалася про напрямок і Катря. Ніхто її у селі не зачіпив, хоч ходила поглянути, — видно „дядько“ поінформував зараня „батька“. По вечері й розмові у хаті, де мала ночувати, пішла ніби на умовлене з якимось „козаком“ побачення, і висмикнулася городами на поля.

Розкладаємо на столі хмарину „десятиверстку“ і починаєм ворожити — як краще „батька Вернигору“ на сільце вхопити. У селі незручно. Маєм ще час засідку зробити, тим більш, що йтиме загін через ліс над річкою Гнилим Тикачем. Аби тільки вдалося оточити — битися ж із „своїми“ — напевно не буде.

Виминаємо далеко ночівлю „петлюрівців“ і світанком заховуємося двома широкими лавами у лісі обабіч дороги, що нею мав проходити загін „батька Вернигори“.

Тачанки з кулеметами — станули дальше на дорозі, за заворотом, щоб не було їх видно.

Стояли годин зо дві. Тиснув гарний морозець... Перемерзли і хлопці, і коні... А „батька“ не чувати.

Кінцями лав, що мали замкнути дальшу дорогу — командували ми удвох із Хмарою. Кінцями, що мали замкнути відворот.

— Чорнота із Загороднім.

Почали вже сумніватися — чи піде цією дорогою.

На дорозі почувся хід коней запряжених у сані. Хто їде — з-поміж дерев здалека не видно. Спинити — діло тачанок. Там, звичайно, спинили, а що мій кінець лави був найближчий до тачанок — прибіг до мене зв’язок.

— Дядька, що був учора в штабі затримали... З ним, за візника, другий — теж не місцевий...

— Добре... Зв’язати обох...

— Вже зв’язані. Просить, щоб до командира або воєнкома їх відвести.

Іду до тачанок. Дядьки сидять на санях із зв’язаними руками і ногами. Шнурків хлопці не жалували, — з наказу Хмари — кожний козак мав із собою метрів зо два. Вчорашній „знайомий“ усміхнувся до мене і заговорив зовсім інтелігентно.

— Товариш ад’ютант! То маленьке непорозуміння...

— Що непорозуміння?! Що ти шпигун з банди Вернигори?! Я ще вчора це знав!.. Де банда?!

— Повторюю, що це непорозуміння... Я не маю права говорити вам того — що скаже вам сам Вернигора, бо він такий Вернигора — як ви Хмара... Я і цього не мав права вам сказати, та коли так склалося, що ви на нас засіли — то треба запобігти, щоб не було жертв... Прошу вас — не стріляйте, як загін надійде... Переговоріть з начальником... Звідти стріляти не будуть... Найкраще — пошліть мене, я йому все виясню... На дорозі почувся хід других саней. Кулеметники побігли з наготовленими рушницями до завороту. „Знайомий“ усміхнувся:

— Це теж наші... Без зброї... Загін надійде приблизно за годину...

Зв’язали ще двох „немісцевих“. Ще є час... Іду до Хмари, — з ним разом до Чорноти і Загороднього. Порадившись — зміняєм плян. Оточувати і атакувати — все таки, в замішанні, може хтось утекти в ліс. Краще, як загін „батька“ в’їде між наші лави — я піду із „дядьком“ на переговори до „Вернигори“ і запропоную, до вияснення справи — здати зброю.

Вернувшись, наказую розв’язати „знайомого“ і відводжу його набік.

— Кажіть просто — чому ми маєм не стріляти по банді?! Тільки не беріть нас на жадні „фокуси“ — бо втекти ні вам, ні тим, вже не вдасться... Сімсот кіннотчиків стоїть з обох боків у лісі, — а з будьоновцями — жарти погані...

— Я вам скажу... Тільки прошу вас не згадувати про те начальникові... Тільки він має право те говорити — нам заборонено під страхом розстрілу... Ми — ніяка