Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

сельраді. Як і звичайно, у продовольчих справах, — переважно молоді жидки. Ані в голову їм не прийшло боронитися або втікати від „будьоновців“. Навпаки, комісар, при нашому в’їзді до села, чуло стиснув руку Хмарі й мені, пообіцяв дати вівса для коней та сала і яєць для „червоноармійців“. Ну, а ми за те поможемо йому завтра здерти з села, що належиться, бо... чортові хахли страшно несвідомі й не хочуть стільки дати, як він вимагає. Вже і арештував і шомполів декому казав всипати — не помагає... Позакопували у землю і кажуть, що нема... А людей, щоб притиснути добре село, у нього замало... Всього п’ятнадцять продармійців та начальник місцевої міліції... Та з того — мало користи, — слабохарактерний, — не хоче ні кричати ні бити.

Вислухавши з коня комісарову мову — кажу йому, щоб негайно зібрав до сельради всю комісію, бо за нами банда Хмари гониться — будемо їй у цьому селі бій давати... Комісар пустив душу в п’ятки і погнав продармійця, що був при ньому, збирати своїх. Налякана комісія, якстій збіглася до сельради, ну а роззброїти й пов’язати всіх — було для Загороднього на пару хвилин роботи.

Поставивши коней, ідемо із Хмарою до сельради. Господар, що знав чорноліського полковника з минулих рейдів — відпроваджує нас.

— Там, пане полковнику, із тими харцизяками — нашого волосного начальника міліції арештували... Так той... Його б можна відпустити... Свій — українець, добрячий чолов’яга...

Махаю рукою.

— Знаєм ми тих „своїх“! Минулого року, помилували ми такого „свойого начміла“ — так він потім віддячився...

— Та як уважаєте... А тільки, направду шкода... Добрий чоловік... Для злодіїв строгий, а що для чесних селян — нікому кривди не зробив... Ще й вступався часом, от хочби перед отими живодерами...

Коло сельради юрба селян, переважно жінок. Поприходили з киями та рогачами — хочуть комісію бити за кривди, що їм чинила. Хмара вихопив у якоїсь цокотухи рогача і погнав ним юрбу від сельради.

— Киш до хати, одне з другим, як не хочеш, щоб тобі її завтра спалили!..

Озлоблена юрба забувала, що за хвилини гніву — село може страшно відпокутувати. Донести владі, що самі селяне з комісією розправилися — знайдеться хтось у селі напевно. Ми комісію „арештували“ — ми з нею і „порядок зробимо“. Самі за те перед червовими відповідаєм, — а нам розлогих шляхів України — не спалять.

Комісія „засідала“ у сельраді на лавках попід стінами. З краю сидів кремезний чоловічина у шинелі із міліцейськими петлицями. Глянувши в обличчя — починаю пригадувати собі де я його бачив. Ну, безперечно, десь із ним зустрічався, але де, коли? Підходжу до нього.

— Ви начальник міліції?

— Так. Я начальник володимирської волосної міліції.

Почувши низький приємний баритон — усміхаюся до нього.

Перед очима відразу стала „буцигарня“ у Володимирці, до якої вкинули мене і Зінкевича, зв’язаних дротом, з порозбиваними прикладами обличчями і тілом. Цей самий барітон ласкаво питає: „Може ви, хлопці, їсти хочете?“ Не їсти хотілося — спрага мучила... Не дозволила варта розв’язати рук, — став начальник міліції на коліна і напоїв мене і Гната квасним молоком із гладущика, — сам приніс його із села... Як і тоді — ворухнулося в грудях почуття теплої вдячности.

— Ви мене упізнаєте?

Начміл зніяковів. Упізнати, звичайно, не міг. Бачив мене раз у півтемряві, а до того — так „розмальованого“ червоноармійськими кольбами — що й рідна мама не впізнала би. Бідолага намагався розгадати на мойому обличчі — що криється для нього за моїм запитанням: зле чи добре? Покрутив заперечуюче головою.

— А пригадуєте, весною, везла червона кіннота двох повстанців через Володимирівку... Ночували зв’язані у вашій „холодній“... Молока квасного ви їм приносили...

Начальник відверто усміхнувся.

— Невже то ви були?

— Так. Один був я.

— А що з тим, другим?

— Загинув.

— Я, правду сказати, думав, що оба в дорозі помрете... А скажіть правду... Що ви зо мною зробите? Вб’єте?

— А як ви думаєте?

— Скажу вам правду. Поки з вами не розмовляв — то був певний, що піду разом з оцими, — кивнув бровою на комісію, — в Інгул під лід. Бо ж так уже ведеться... Тепер сам не знаю, що думати...

— Ви показували тоді начальникові варти партбілет. Ви комуніст?

— Був колись щирим комуністом. Тепер, от так тільки, по старій пам’яти — член партії... Я шахтар із Донбасу, — а ми майже усі були комуністами... Потім побачив я, що не те то все, за що ми боролися... Не можу дивитися на ті всі несправедливости, що діються... Вб’єте мене тепер — не зробите совітській власти шкоди, а собі користи...

Відводжу набік Хмару.

— Подаруй мені цього начальника, — хочу йому за квасне молоко життя подарувати.

— Про мене... Даруй...

Загородній, пригадавши, певно, Спасибенка — запротестував. Та Андрій мене підтримав.

— Голосую — за. Мене й селяне за нього просили. Тільки не забувай, що як тих поб’єм, а його пустимо, — довго не натішиться: розстріляє Чека — скажуть, що зв’язок з бантитами має...

Розмовляю ще окремо з начмілом, що сам знає, що як відпустимо ми — то Чека не помилує. Даю йому підходящі документи на інше прізвище, даю грошей на дорогу. Виводимо усіх „арештованих“ разом із села. За селом, над річкою, передягаю начміла у цивільний плащ і шапку. Дороги тут розминалися: начальник міліції йшов до залізниці, щоб крадькома від’їхати на Кавказ; продовольча комісія — направлялася в Інгул — рибу під льодом ловити.

Тієїж ночі, робимо перехід аж під самий Єлісаветград. Ранком зліквідували чоту єлісаветградської кінної школи червоних командирів, що виїхала з міста на тактичні вправи. Курсанти приняли нас, звичайно, за своїх і, розминаючись із нами на шляху — навіть не зауважили, як попали під наші шаблі. Співали собі виструнюючись у сідлах, щоб показати „будьоновцям“ які вони молодці.

Зробивши з вісімдесять кілометрів походу — стаєм відпочивати у Великій Висці. Місцева совєтская власть радо нас вітала. Не зачіпали її, намітили лише пару шкідливіших типів, щоб „арештувати“ їх при виході.

Увечорі довідуємося, що в недалекому селі, заночував якийсь відділ. Мало людний — багато кулеметів. Видають себе за „ударную групу“ Чека, але Хмарин звідун, що приніс ту відомість каже, що то щось „підозріле“. Чи, бува, не партизани...

Пішла в розвідку Катря і, не забарившись, вернулася підводою. З нею приїхали степові повстанські ватажки