Софія Вітерець - Її омана, Софія Вітерець

Розділ 11

Ще майже за рік в нашій родині наступила така собі чорна смуга. Видавець Ніла поставив йому останній ультиматум стосовно нової книги, яка або мала стати фінальною крапкою в кар’єрі чоловіка, або перезапуском його як письменника. Цілими днями він сидів за напів порожнім екраном й якщо часом видавав якісь нікчемних кілька сторінок, то вони були такими у всіх сенсах. Більше я не бачила в ньому того чудового письменника, від творчості якого фанатіла колись. Це швидше був вимучений чоловік, в погляді якого часто проскакувала злість. І тут лише залишалося здогадуватися, до чого чи на кого вона була спрямована.

І хай би він зривався чи тому подібне, але я нізащо не могла пробачити йому того, як він вперше забув про день народження власного сина. Звісно, нагадати було взагалі не проблемою, адже сама розуміла, як це на цілісінькі дні поринати у нові світи. Але коли після моїх слів він просто пішов з дому й не з’являвся аж до наступного вечора, то якось не до пробачень було.

Вже тоді почала задумуватися, що так більше тривати не може, але якраз отримала дзвінок він Томаса з радісними новинами – перший наклад моєї нової книги розкупили за перші ж дні після її виходу. А такого в мене ще точно не бувало.

– Серйозно? Це все правда, Томасе? – ніяк не могла повірити його словам, особливо після такого провалу Ніла з останніми його працями.

– Я ж тобі говорив, Лорейн – ти наш найбільший скарб, – Томас посміхався по той бік смартфону так, ніби це він і написав книгу. Хоча видавцю від мого успіху було також не мало вигоди.

– Та знаю, – посміхнулася, все ще трішки сумніваючись у всьому, що відбувалося на той момент.

– До речі, де наш іменинничок? Я там йому відправив подарунок через кур’єра. Сподіваюся, сподобається, – посміхався віднедавна мій найщиріший та чи не єдиний друг. А я дивилася в його променисті блакитні очі, що ще яскравіше сяяли, підкреслені темним волоссям і тільки й могла, що думати в той момент про те, чому рідний батько відвертається від сина, а незнайомий дядько пам’ятає про всі важливі для нього події…

Бо скільки ми взагалі співпрацюємо? Роки півтора від сили, а він не тільки встиг двічі привітати сина з днем народження, а й побувати на його виступі в дитсадку, з десяток разів прогулятися з ним по Кенсінгтонських садах та пригостити мого сина першим морозивом. Коли Генрі його бачив, то його очі світилися щастям. А в погляді сина на власного батька я бачила не більше любові, ніж до тієї самої однотонної стіни, на фоні якої досі продовжувала знімати свої відео з загадками.

І ось минуло година-дві, як Томас стояв на нашому порозі, поруч з величезною машинкою на пульті управління,  керувати якою можна було й зсередини. Цього разу він був у простеньких джинсах та світшоті, проте все одно, здавалося, виглядав набагато краще, ніж Ніл у своєму черговому костюмі. Було в крові Томаса щось таке лицарське, що згодом неабияк нам допоможе, а тоді…

– Мамо, мамо…– іменинник тягав мене за штанину спортивного костюму, повертаючи до світу цього.

– Що, синку?

– А можна я покатаюся?

– Ну це ж уже твоя машинка, тобі й вирішувати, – навіть договорити не встигла, коли Генрі вже всівся за кермо й почав кататися просторою вітальнею так, ніби все життя провів за кермом.

– Ма, дивися як в мене виходить, – мало не пищав він від захвату, якраз до того моменту, поки не в’їхав машинкою в улюблену татову статуетку. І кинув на мене такий винний погляд, ніби зробив якийсь смертельний злочин.

– Все добре, синку. Але спробуй більше ні у що не врізатися, добре?

– Добле, – посміхнувся Генрі й продовжив кататися.

– Дякую тобі, – посміхнулася до Томаса, запрошуючи його повноцінно увійти, користуючись тим, що Ніла й так немає та він і не планує повертатися. – Зайдеш на каву з тортиком?

– Чом би й ні, – бадьоро покрокував він до кухні, ніби тільки тут і бував, але миттю відскочив назад від Генрі на його новій машинці. – Наступного разу сигналь.

– Добле, – ніби його й повчали, що син дуже навіть не любив, але це ж був Томас, а його він ладен був пробачити. Особливо після такого подарунку.

– До речі, ти ж щось казав про кур’єра, – пригадала я його слова.

– Та ось отримав повідомлення, що він затримується на добу, а Генрі ж не з тих, хто любить чекати.

– А й справді, – посміхнулася, врешті повноцінно усвідомлюючи, що Томас знає про Генрі навіть більше, ніж його батько. Хоча він і близько не поруч живе, а бачимося вкрай рідко й… Нарешті помітила обручку на його пальці. – О, то й я вас з Ненсі вже можу привітати?

– А я щось так запрацювався, що й забув. Тиждень тому освідчився, – ніяково всміхнувся він, поглядаючи на прикрасу.

– Давно було час, – кинула до рота черговий шмат святкового тортика.

– Та я знаю, просто… коли так боїшся почути відмову, так важко зробити перший крок…

– Тільки не кажи, що це вона тобі зробила пропозицію першою, – посміхнулася, прекрасно розуміючи, що це було цілком реально.

– Ну…– протягнув він, мимиволі погоджуючись з моїми словами.

– Ех, Томасе-Томасе, ти як завжди, – злегка штурхнула друга в плече.

–  Ну що ж тут поробиш, – посміхнувся він, розводячи руками.

 

Нумо зазирнімо, що ж там в розділах від Анні Ксандр... Вже здогадуєтесь, що їх поєднує окрім назв й виходу оновлень о 12:00 щодня?)

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍