Софія Вітерець - Її омана, Софія Вітерець

Розділ 12

13 грудня 2021 року

Ми з Томасом поволі прогулювалися вуличками Лондона. Надворі було досить прохолодно й незмінний дощ не покращував картинки навколо. Оскільки ми залишили машину в кількох кварталах, щоб трішки прогулятися, довелося взяти друга під руку, бо його окуляри не просто не поліпшували картинку огляду, а робили її геть розмитою.

– Як думаєш, їм сподобається? Все ж – це несподіване рішення навіть для нас, – неквапливо промовила, поправляючи волосся, що вибилося з-під легкої шапки.

– А в них є вибір? – посміхнувся Томас своєю найщирішою на світі посмішкою, що вміла підбадьорити навіть у найтемніші часи.

Зізнатися чесно, зараз як ніколи думала про розлучення з Нілом. Вічувала, що так далі тривати більше не може. І якщо не він, то я таки запропоную це рішення. Давно вже було час, але я зволікала. Генрі був надто маленьким і йому потрібен був справжній батько. Але чи це правильно, що Томас став йому набагато ріднішим, попри те, що в нього з Ненсі з’явилася на світ своя дитина? Нілу ж стало байдуже на сина настільки, що навіть звичайна розмова з Генрі просто не виходила. Малий говорив і говорив, а відповіді не міг отримати тижнями або місяцями… Звісно, що його це засмучувало. А мене як…

Приходила в кімнату до сина й заспокоювала його часом годинами, поки той тихенько сидів і плакав. Батько ж почує й геть розлюбить, а так він міг сховатися від нього й все ще сподіватися навіть не на якусь похвалу, а хоча б на розмову. Проте даремно. Поки маленький засинав зі слізками на щоках, Ніл міг зазирнути в кімнату, хмикнути й піти геть. Так нічого й не зробивши.

– Навіщо ти так з ним? Невже так важко поговорити? – вкотре не витримувала я і говорила Нілу.

– Щоб він думав, що я зроблю це знову? – байдуже відповідав той.

– Це тобі якась акція чи що? Він твій син! Твоя кров! А ти ставишся до нього гірше, ніж до прислуги, – мало не кричала я, але розуміла, що Генрі проснеться й знову буде плакати. Цього разу через те, що ми сваримося через нього. Але ж синочок ні в чому не винен...

– Яка ще прислуга? Це виховання, кохана…– м’яко промовляв він, ніжно обіймаючи мене.

– Яка ще я тобі кохана? – вкотре відпихала його, бо ми знову йшли за напрацьованою схемою.

– Лорейн, не дуйся. Я ж хочу як краще, – говорив він, знову підбираючись до мене.

– Так-так, а син плаче щодня, – в самої з очей ладні були посипатися сльози, коли згадувала обличчя сина. Підпухлі щічки й оченята від сліз, немов хворобливий вигляд і це постійне бажання бути почутим…

– Ось тому його й потрібно виховувати.

– Знаєш, чомусь після розмов з Томасом він не плаче. Той немов…– не встигла договорити, бо зрозуміла, що сказала не те. Звісно, мала рацію, але при Нілі краще було про це не заїкатися.

–  Томас значить, га? Давно від мене ховаєтеся? – думав, що підловив, але якби ж. Якщо й замнулася, то через дивовижний ступінь ревності від Ніла, на який я чомусь не мала права. Бо ж коли він зникав на цілі дні, не сказавши ні слова, мала залишатися спокійною, але це чомусь працювало лиш в одну сторону.

– Та хто від тебе взагалі ховається? Це мій видавець, але ж ти навіть не цікавишся моїми книгами…

– Але ж хіба це не взаємно? – лиш хмикнув Ніл.

– Я читала все, але ж в тебе і ніяких нових книг немає…

– Незабаром буде, – багатозначно промовив він.

І справді, не минуло навіть тижня, як Ніл почав активно працювати. Проте тепер був вкрай розслабленим і цілком насолоджувався процесом. Здавалося, в нього вже є готова книга й він її просто редактує і…я абсолютно мала рацію. Але гадки не мала, якою жорстокою виявиться правда для мене.

Кожного разу, коли підходила до нього, він м’яко віджартовувався. Навіть почав грати з сином, розпитувати його про те, як пройшов його шкільний день і забирати з уроків. Здавалося, нова книга неабияк впливає на нього. Тому хотілося прочитати її ще більше. Але хто ж знав, що ховається під палітуркою насправді…

Проте за радісними змінами в чоловікові, я знову відклала розлучення в довгий ящик, сподіваючись більше ніколи не відкривати його. Ми почали подорожувати всі втрьох. Ніл став тим самим татусиком, яким був і Томас, але звісно, далеко до нього не дотягував. Хоча йому частенько доводилося літати до різних міст і я гадки не мала, чому ж… Тож ми терпляче чекали з Генрі на татка й веселилися десь на пляжах островів, геть не думаючи ні про що. А варто було. Ох як варто…

Нілова книга потрапила до моїх рук задовго після публікації. Гарненька палітурка з загадковими карнавальними масками обіцяла мені багато чого, але зовсім не те, що на сторінках я знайду майже не змінену власну книгу. Ту саму першеньку роботу, що колись дала прочитати Нілу й він так мені нічого про неї не відповів, окрім кількох скупих слів. Але ж як вона сподобалася йому, бачила вже зараз. Та й по реакції читачів все було дуже навіть однозначно. Книга стала бестселером у Британії за лічені тижні, а я навіть не встигла нічого зробити.

– В мене є невеличка проблема, допоможеш? – промовила я, коли по той бік телефону пролунав такий знайомий голос.

 

Нумо зазирнімо, що ж там в розділах від Анні Ксандр... Вже здогадуєтесь, що їх поєднує окрім назв й виходу оновлень о 12:00 щодня?)

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍