Софія Вітерець - Її омана, Софія Вітерець

Не минуло й кількох днів, як Ніл вже стояв під дверима нашого тимчасового дому. Томас час від часу підходив до вікна, щоб поглянути, чи вже колишній знову стовбичить біля своєї машини, визираючи поки вийду з Генрі на прогулянку. А я…нервово перебирала пальцями клавіатуру, виписуючи всі свої страхи на екрані. Думала, так стане легше, але робила ще гірше собі та своїм героям.

Розуміла, що ми вже в них загостювалися й пора було врешті розпочинати повноцінне нормальне життя. А воно було можливе лиш якщо Ніла не буде поруч. І я розуміла, що поки будемо в Лондоні, доти будемо під його наглядом. А це відчуття, що хтось постійно стежить за тобою – точно не з найприємніших. Я б навіть сказала, що гірше за нього не відчувала ще ніколи. Воно немов гнітило мене, не даючи розвиватися та й ти далі. І якось я таки не витримала й врешті забронювала квиток.

– Ось і настав час прощатися? – це було швидше не запитання, а твердження.

– Давно вже було час, Томасе.

– Я розумію тебе, але все ж – не хочете залишитися ще хоча б на кілька тижнів або місяців? Все ж у таку негоду їхати, – поглянув він у вікно, де знову дощило. Оце сказав – негода. Та так майже завжди й було.

– Якщо відкладатиму це, то так ніколи й не знайду підходящого моменту, – зітхнула, намагаючись запхати до валізи ще кілька кофтинок, які туди вже не лізли.

Здавалося, хотіла взяти речей по мінімуму, але так важко було прощатися з речами. Не так навіть з ними, як зі спогадами, які переживала.

– Давай допоможу, – врешті не витримав Томас й таки закрив валізу. – До речі, ти так рішуче налаштована… Ану колися, на який день забронювала квитки? Й куди взагалі збираєшся?

– На завтрашній ранок. Поки знаю, що їдемо на північ, а куди далі доля поверне, гадки не маю, – чесно зізналася, поглядуючи на Томаса.

– Ех, сказала б ти раніше…– протягнув друг. – Ми з Ненсі вже розпланували собі, що вийдемо на роботу…

– Та не хвилюйся. Я сама, – посміхнулася, спиняючи Томаса, що вже мало не цілий план продумав, як все встигнути й нічого не пропустити важливого.

– А як же всі ці валізи…

– Давно вже час було навчитися самій керувати власним життям, – загадково посміхнулася та підняла валізу валізу, перевіряючи. – Та й Генрі зараз більше важить. Вже натренувалася.

– З ними спробуй тільки не натренуватися, – посміхнувся Томас. – Тоді візьмеш завтра нашу машину. Жодних заперечень не приймаємо. Залишиш ключі в камері схову й просто скинеш код, ми приїдемо на машині Ненсі й заберемо авто. До речі, не забувай підтримувати з нами зв’язок. Ви вже давно стали немов частинкою нашої родини.

Я так і не змогла промовити ні слова. Сльози щастя просто потекли по щоках, змішуючись з легким макіяжем та псуючи Томасу його білий светр. Хотіла було вирватися з його міцних обіймів, але куди там. Так і стояли, поки маленька Елізабет не притулилася третім зайвим, сяк так вчепившись за наші ноги.

Посміхнулася, беручи маленьку на руки та попрощалася ще й з нею. Гадки не мала коли зустрінемося знову й чи зробимо це взагалі і це гнітило ще більше.

– Ну що ж, до кращих часів, скажімо так, – посміхнувся Томас наостанок і пішов, залишаючи мене наодинці, складати наші з сином речі.

2 листопала 2024 року. Лондон

З самісінького ранку ми з сином вже востаннє переступили поріг тієї квартири, яка стала таким собі переломним пунктом в наших життях. Перші ж кілька кроків і нога підвернулася. Вона немов вичікувала на цей момент, щоб не дати мені піти й забрати сина з собою. Міцно зціпила зуби, оцінюючи ступінь болю в кісточці та сперлася на перила. Кілька хвилин не могла навіть ступити жодного кроку й постійно поглядувала на Генрі, що ніколи не вирізнявся особливою терплячістю. На щастя, улюблена гра в телефоні цілком поглинула його увагу й він навіть не встиг нічого помітити.

– Міс, з вами все в порядку? – підбіг наш сусід, а я мимоволі знову поглянула на свою ліву руку з ще добряче помітним слідом від обручки. Ніби й зовсім нещодавно була ще місіс, а почувалася так, немов це було минуле життя.

– Т-так, – заледве промовила, з полегшенням помічаючи, що біль у нозі почав затихати.

Мені б лиш спуститися до машини та потрапити на поїзд, а далі вже якось та й буде. Головне, аби він нас не знайшов...

Ну що, сподобався розділ? А в Анні Ксандр є не менш цікава книга, яка пишеться паралельно з цією. Впевнена, всі вже прекрасно знають, що ж їх поєднує))) Ану розповідайте, чи чекаєте ви продовження історії Лорейн та чи бажаєте для неї хепі енду?)

Кінець