Яна Янко - Він та Вона, Яна Янко

– Пробач мені, – сказала вона досить тихо. 
– За що? – запитав Ян не глянувши на неї. 
– За те, що була грубою недавно. 
– Не переймайся через це. Але мені приємно, що ти просила вибачення, дякую, – Ян повернувся до неї та усміхнувся, але потім зразу же відвернувся. 
– Угу, – дівчина теж усміхнулась. – Нам ще довго їхати? 
– Ні, ми майже на місці.

Ян повернув праворуч, і вони зупинилися поруч з високою будівлею. Еліза вийшла з автомобіля і поглянула вгору. Будинок мав близько двадцяти поверхів.

– Чому ми тут? – запитала вона у Яна який став біля неї. 
– Побачиш, пішли.

Після того, як вони потрапили до будинку, вони підійшли до ліфта. Хлопець натиснув кнопку, і через секунду двері ліфта відкрилися. Вони увійшли всередину, і Ян натиснув кнопку з номером, щоб почати підійматися. Поки вони швидко підіймалися, цифри на дисплеї ліфта змінювалися одна за одною, доки не зупинилися на двадцятому поверсі. Ліфт відкрився, і вони вийшли.

Ян йшов попереду та зупинився біля дверей. Він відкрив їх, і вони разом увійшли всередину. Так вони опинилися на даху будинку.

Еліза відчувала, як її серце б'ється в грудях, стоячи на даху високого хмарочоса. Вітер ледь змішував її волосся, а внизу, на вулиці, машини здавалися такими маленькими, ніби іграшки. Вона бачила місто з іншого ракурсу, згори, і це змінювало її сприйняття його краси.

На заході сонце сяяло своїми останніми променями, оживляючи небо пурпурово-рожевими відтінками. Віддалені будинки, парки та річка виглядали такими спокійними та гармонійними.

Посередині стояв круглий стіл. Еліза підійшла до нього та почала розглядати. Спочатку вона помітила свічки які плавно горіли, створюючи теплу атмосферу, а їжа розташована на білій скатертині виглядала божественно. Кожен предмет на столі був розташований з особливою гармонією - вилки, ножі, ложки блищали своєю чистотою та дивовижним відблиском свічок.

– Як тобі? – запитав Ян коли підійшов до неї та відсунув стілець. 
– Ти мене знову здивував, – відповіла дівчина сівши на стілець. 
– Радий це чути, – хлопець теж сів. 
– Це паста? Ти приготував для мене карбонару? – здивовано спитала дівчина розглядаючи свою улюблену страву перед собою. 
– Так, сподіваюсь тобі сподобається, я старався.

Еліза взяла виделку та ложку. І почала повільно намотувати макарони на виделку, підстраховуючи їх ложкою. Вони стали схожими на маленьке пташине гніздо. Вона піднесла ложку до рота та спробувала страву.

– Ммммм, як смачно, – Еліза закрила очі від блаженства. 
– І справді, – відповів Ян коли теж спробував. – Я став шеф-кухарем! Може відкрити свій ресторан? Буду готувати тільки карбонару, – усміхнувся він.
– Пхааахахахах! – засміялась дівчина. – Я б до тебе приходила! 
– Будеш моїм постійним клієнтом? 
– Ні.
– Чому?
– Бо я буду твоїм єдиним клієнтом! – Еліза зареготала. – Кожного дня її їстиму!

Ян засміявся разом із дівчиною. В такій розслабленій атмосфері вони з'їли свої страви.

– А попити щось є? – запитала Еліза коли все з'їла. 
– Так, – Ян нагнувся та дістав з під стола пакет соку. – Тада! Апельсиновий сік, – він налив його їй у склянку. 
– О, мій улюблений, – знову здивувалась Еліза взявши склянку із помаранчевою рідиною. – Звідки знаєш? Хоча, ні, я здогадуюсь. Тобі сказав Сем, а йому Лея? 
– Так і було, – відповів Ян теж наповнивши собі склянку.

Еліза хмикнула і випила сік. На язиці вона відчула легку кислинку та солодкий посмак. Дівчина видихнула із полегшенням та поставила склянку на стіл. Свою порцію Ян теж випив.

– У мене є одна ідея, – сказала дівчина діставши складений аркуш паперу з сумки.
– Яка? – спитав Ян зацікавлено дивлячись на неї.
– Я знайшла питання які допоможуть нам дізнатися один про одного трохи більше інформації. 
– О, чудово! Скільки їх?
– Я обрала тільки десять, – вона розгорнула папір. – Готовий до першого? 
– Завжди готовий! 
– Які твої улюблені заняття та хобі? – прочитала дівчина. 
– Хммм. Улюблене заняття - це звісно програмування. А хобі - люблю готувати, – відповів хлопець. 
– Із заняттям все зрозуміло, ти вчишся на програміста. Звісно, я не очікувала що ти любиш готувати, але після першої зустрічі це стало очевидно, як і сьогодні. Це класне хобі, – сказала Еліза. – Тепер моя черга. Улюблене заняття - це макетування. А хобі - писати вірші. 
– Ти пишеш вірші? – зацікавлено спитав Ян. 
– Так, досить давно.
– Прочитаєш мені якийсь? 
– Ну, я можу, – зашарілась Еліза. – Тільки не смійся. 
– Обіцяю! – хлопець поклав руку на серце.
– Так, добре, дай згадаю, – дівчина почала згадувати. – Все, я готова. "Сонце ховалося за морем,
А я стояла на піску босоніж.
Неочікувано почула голос слабкий,
Який лунав далі по прямій.
Я йду, я йду, не зупиняюсь.
І бачу мушлю золоту.
Знов цей голос ніжний.
Звідки ж він іде?
До рук беру я мушлю,
Що на піску ось тут лежить.
Підкладаю її до вуха,
Але це не голос і не спів.
Я чую тільки галас хвиль.", – Еліза замовкла. – Ну, якось так...
– Це було...Дивовижно! – вигукнув Ян із захопленням. 
– Ти справді так думаєш? – невпевнено запитала вона. 
– Звісно! Це чудовий вірш! – запевнив її хлопець. 
– Дякую, мені приємно це чути, – дівчина ніжно усміхнулась. 
– У тебе багато віршів? 
– Та, ні, десь сорок.
– Ого! Даси мені їх почитати колись? 
– Можливо, – хитро посміхнулась Еліза. – Якщо будеш себе добре поводити. 
– Та я ж просто маленьке сонечко! – Ян почав кривлятися. 
– Ахааахахахах! Перестань! – дівчина голосно засміялась. – Тобі, що п'ять років? – запитала вона заспокоївшись, але усмішка не зникла з її обличчя. 
– Ні, мені десять! – заговорив хлопець писклявим дитячим голосом.

Еліза знову вибухнула сміхом. Вона просто не могла стриматися, Ян весь час їх смішив. Коли вона знову змогла більш менш заспокоїтись, то поглянула на усміхненого хлопця який спостерігав за нею. Дівчина чомусь зашарілась.