Ю. Несбе - Поліція

— Це тебе, синку!

Стіан чув, як дзвонив їх стаціонарний телефон, і сподівався, що телефонують не йому. Він відклав убік пульт від «Нінтендо». Він уже набрав дванадцять очок, йому залишалося пройти всього три лунки. Іншими словами, він ішов дуже добре і ось-ось повинен був перейти на рівень майстра. Стіан грав за Ріка Фаулера, оскільки він єдиний з «Майстрів Тайгера Вудса» був крутим і майже його ровесником — йому нещодавно виповнився двадцять один рік. Їм обом подобалися Емінем та група «Райз Егейнст»,[4] обоє любили помаранчевий колір. У Ріка Фаулера, звісно, були гроші на купівлю власного житла, а ось Стіан усе ще жив у своїй хлоп'ячій кімнаті. Але це тимчасово, поки він не отримає стипендію для навчання в тому університеті на Алясці. Усі більш або менш пристойні норвезькі гірськолижники зараховувалися туди за результатами скандинавського юнацького чемпіонату… Чи якось так. Проблема полягала в тому, що ніхто з тих, хто поїхав туди, не підвищив свою гірськолижну кваліфікацію, але кого це хвилює? Дівчатка, вино й лижі. Що може бути краще? Можливо, він навіть складе випускний іспит, якщо буде час. І отримає диплом, який допоможе йому отримати пристойну роботу. І заробити на власне житло. І зажити життям, набагато кращим за те, в якому він спить на короткому ліжку під фотографіями Боуда Міллера й Акселя Люнда Свіндаля,[5] їсть мамині котлети, дотримується батьківських правил і тренує нахабних шмаркачів, що володіють, на думку їх засліплених батьків, талантами принаймні Омодта або К’юса.[6] До того ж ще ця робота доглядачем підйомника у Тріваннсклейве, за що він отримує такі погодинні, які соромно було б запропонувати за дитячу працю індійській дитині. І Стіан знав, що зараз йому телефонує голова гірськолижного клубу. Він був єдиним з відомих Стіану людей, хто вважав за краще не дзвонити на мобільний, бо це коштує трохи дорожче, а примушувати людей теліпатися по сходах у тих доісторичних печерах, де ще збереглися стаціонарні телефони.

Стіан узяв телефонну слухавку, яку йому простягла мама.

— Слухаю.

— Привіт, Стіане. Це Баккен, — так його і звали. — Мені подзвонили і повідомили, що підйомник «Клейвахейсен» чомусь запрацював.

— Зараз? — запитав Стіан, подивившись на годинник.

Чверть на дванадцяту. Підйомники зупинялися о дев’ятій.

— Ти можеш під’їхати й подивитися, що там робиться?

— Зараз?!

— Ну якщо ти, звичайно, не надто зайнятий.

Стіан зробив вигляд, що не помітив іронії в голосі голови. Він знав, що провів два не надто вдалих сезони і що голова вважає, що це вийшло не через відсутність таланту, а через надлишок часу, який Стіан щосили намагався заповнити лінощами і повним неробством.

— У мене немає машини, — відповів Стіан.

— Можеш узяти мою, — швидко сказала мама.

Вона нікуди не пішла і стояла поряд із ним, склавши на грудях руки.

— Пробач, Стіане, я усе чув, — сухо мовив голова. — Туди точно вломився хтось із місцевих хуліганів, вирішивши, що це буде дуже смішно.

Поїздка звивистою дорогою до вежі Тріванн зайняла у Стіана десять хвилин. Телевежа була схожа на стовісімнадцятиметровий спис, увіткнутий у землю на вершині гори на північному заході Осло.

Стіан лишив машину на занесеній снігом парковці й помітив, що, окрім його автомобіля, там знаходиться ще й червоний «гольф». Він зняв лижі з багажника на машині, начепив їх, промчав повз головну клубну будівлю й попрямував у бік вищої точки лижної траси, де знаходився механізм підйомника «Тріванн-експрес». Звідти йому було видно озеро, що розташовувалося нижче, та менший за розмірами підйомник «Клейвахейсен», що тягав Т-подібні сидіння. Незважаючи на місячну ніч, було надто темно, і Стіан не бачив, чи рухаються сидіння, але щось ясно чув. Чув, як унизу гуде двигун.

Стіан попрямував до механізму, ліниво виписуючи по схилу довгі дуги і дивуючись, як же тут, угорі, тихо вночі. Здавалося, години після закриття траси все ще були наповнені відлунням криків зляканих дітей, вищанням удавано наляканих дівчат, ударами сталі по замерзлому снігу і льоду, тестостероновими криками юнаків, що намагаються привернути до себе увагу. Навіть коли вимикали освітлення, світло ще деякий час не зникало. Але поступово усі звуки стихали. Ставало темніше. Іще тихіше. Поступово тиша наповнювала усі заглибини ландшафту, а з лісу наповзала повна пітьма. І тоді можна було подумати, що Тріванн перетворюється на абсолютно інше місце, яке навіть для Стіана, що знав тут кожну купину, було таким незнайомим, що цілком могло розташовуватися на іншій планеті. На холодній, темній, пустинній планеті.

Через кепське освітлення йому доводилося їхати дуже обережно, намагаючись передбачити, як сніг і нерівності поверхні поведуться під лижами. Але саме це і було його головним талантом, завдяки якому він найкраще проявляв себе в умовах поганої видимості, снігопаду, туману, сонця, що б’є в очі: він відчував те, чого не міг бачити. Він мав той особливий нюх, який мають деякі лижники, а інші — більшість — про таке навіть і не чули. Він ніби пестив сніг, їхав повільно, щоб продовжити задоволення. Але ось нарешті він спустився з гори і наблизився до механізму підйомника.

Двері були зламані.

На снігу валялися тріски, перед ним зяяла чорна паща дверей. І тільки тоді Стіану прийшло в голову, що він тут один. Що зараз північ і що він знаходиться в абсолютно пустельному місці, де нещодавно було скоєно злочин. Швидше за все, це просто хуліганська витівка, але все ж таки… Він не міг бути абсолютно впевнений у цьому. У тому, що це дійсно хуліганська витівка. Що він дійсно тут один.

— Гей, там! — гукнув Стіан у бік гамірливого двигуна і скрипучих сидінь, що приїжджали і від'їжджали по сталевому тросу, який низько гудів у нього над головою.

І тут же пошкодував. Його крик луною відбився від гірського схилу, і він почув відлуння власного страху. Бо він злякався. Адже думки його не зупинилися на «злочині» й «один», а помчали далі, до тієї давньої історії. Він не замислювався про неї при світлі дня, але іноді, коли у нього була вечірня зміна, а лижників майже не було, вона виповзала з лісу разом із пітьмою. Це сталося в міжсезоння, однієї літньої ночі у кінці дев'яностих. Дівчинку, напевно, обпоїли десь у центрі й привезли сюди в наручниках і капюшоні, що насувався на очі, потім притягли від парковки вгору і зґвалтували в машинному залі, зламавши двері. Стіан чув, що п’ятнадцятирічна дівчинка була така маленька і худенька, що якщо вона була непритомна, то ґвалтівник або кілька легко могли донести