Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

що стояли саме там, де вона й думала. Помітила зв’язані вручну покривала, те місце, де зім’ялося посередині подвійне крісло, різноманітні подряпини на паркетній підлозі, потертості на настінних дерев’яних панелях і загальний легкий безлад. Їй подумалося, що зростати тут, бути дітьми Джеремі й Морін, напевно, було дуже добре. Вона опустила голову, заплющила очі й побачила в темряві матір, ігровий майданчик, над яким низько нависли хмари, та мокрі гойдалки, до яких Джеремі водив її малою. Побачила будинок на Вестбрук-роуд із купами мокрого листя наступного ранку після того, як Джеремі пішов. А тоді побачила альтернативне життя, у якому Джеремі Джеймс не пішов, не був їй батьком хіба що по крові, ростив її, давав їй поради, втішав її та тренував її футбольну команду в середній школі. І в цьому альтернативному житті її мати не була охоплена палким бажанням підпорядковувати всіх людей у своєму житті власному намаханому уявленню про нього. Натомість вона була такою, якою була у своїх текстах і викладацькій роботі: об’єктивною, раціональною, самокритичною, здатною на просту, безпосередню та зрілу любов.

От тільки їм із Джеремі цього не дісталось. Їм дісталася суперечлива, агресивна, токсична мішанина з надмірного розуму, надмірної тривожності й надмірної люті. І все це ховалося за позірно розважливим, холодним і спокійним нордичним фасадом.

«Я тебе викреслю».

«Ти його викреслила, мамо. І водночас викреслила мене й саму себе із сім’ї, якою ми б могли бути, якою ми б так легко й радо могли бути. Якби ж то ти, блін, просто перестала собі заважати, страшна демонічна сучко».

Вона підняла голову та прибрала з очей волосся. Морін стояла поряд із коробочкою паперових хустинок; чомусь Рейчел знала, що так і буде. Як там називається така уважність? А, точно. Материнська опіка. То он вона яка.

Джеремі став перед нею, сів на підлогу й підвів погляд, обхопивши руками коліна. Його лице осявали лагідність і жаль.

— Морін, — сказав він, — можна я трішки поговорю з Рейчел сам?

— Звісно, звісно.

Морін повернула коробку з хустинками до комода, а тоді передумала, дістала її знов і поставила на кавовий столик. Знову налила Рейчел у склянку води. Завовтузилася з кутиком декоративного килимка. Тоді обдарувала їх обох усмішкою, яка начебто мала втішати, та натомість застигла, виражаючи жах. А тоді вийшла з кімнати.

— Коли тобі було два роки, — заговорив Джеремі, — ми з твоєю матір’ю сварилися практично щохвилини, коли були поряд одне з одним. Ти знаєш, як воно — щодня сваритися з кимось? Із людиною, яка стверджує, ніби не любить конфліктів, але насправді живе заради них?

Рейчел поглянула на нього, схиливши голову набік.

— Ти справді мене про це питаєш?

Він усміхнувся. А тоді його усмішка зникла.

— Це змучує душу, шкодить серцю. Тоді людина відчуває, як помирає. Жити з твоєю матір’ю — принаймні відколи вона вирішила, що я ворог, — означало жити у стані вічної війни. Якось я йшов під’їзною доріжкою після роботи, і мене знудило. Я просто виблював у сніг, що засипав наш газон. І в тій миті не було нічого конкретно неправильного, та я знав: щойно я ввійду до будинку, вона за щось на мене накинеться. Вона могла накинутися за що завгодно: за тон, за вибір краватки в той день, за якісь мої слова, сказані за три тижні до того, за те, що сказав про мене хтось інший, через якесь своє відчуття, якийсь свій здогад — ніби божественне провидіння підказало їй, що зі мною щось не так, якийсь сон, що натякнув їй на це…

Він похитав головою і тихо охнув, неначе дивуючись, якими свіжими можуть бути спогади — навіть тепер, майже тридцять років по тому.

— То чому ти залишався там так довго?

Він став перед нею на коліна. Взяв її за руки, притиснув їх до верхньої губи та вдихнув їхній запах.

— Через тебе, — сказав Джеремі. — Якби це означало, що я міг тебе виховувати, то я б залишився через тебе і блював на під’їзній доріжці щовечора, нажив би собі виразку, раннє захворювання серця та всі інші можливі недуги.

Він відпустив її руки й сів на кавовий столик перед нею.

— Але… — видушила з себе вона.

— Але, — продовжив він, — твоя мати це знала. Знала, що я не маю правової опори, але при цьому знала, що я залишусь у твоєму житті, подобається це їй чи ні. Тож якось уночі, тієї ночі, коли ми востаннє кохалися — це я пам’ятаю добре, — я прокинувся, а вона зникла. Я побіг до тебе в кімнату, а ти саме там спала. Я обійшов будинок. Ні записки, ні Елізабет. Мобільних телефонів тоді не було, а друзів, яким я міг би зателефонувати, ми не завели.

— На той час ви жили там уже два роки. І ви не мали друзів?

Він кивнув.

— Два з половиною. — Він нахилився вперед, спершись на край кавового столика. — Твоя мати зводила нанівець будь-які спроби розпочати соціальне життя. Тоді я цього не бачив: ми були такі завантажені роботою і народженням дитини, а потім — новонародженим немовлям і численними трудомісткими етапами, ну, вирощування дитини. Тож я взагалі сумніваюся, що до того вечора помічав, які ми відрізані від інших. Тоді я викладав у Вустері, в Коледжі Святого Хреста. Їхати мені туди було далеко, а твоя мати точно не збиралася спілкуватися з кимось у Вустері. Але коли я пропонував піти кудись із її колегами, іншими викладачами й не тільки, вона казала: «Такий-то потай ненавидить жінок» — або: «Такий-то — людина страшенно претензійна» — чи вдавалася до основного варіанта: «Такий-то якось чудно дивиться на Рейчел».

— На мене?

Він кивнув.

— І як я мав на це реагувати?

— Так само вона чинила з моїми друзями, — сказала Рейчел. — Ну, знаєш, обсипала їх двозначними образами. «Дженніфер начебто мила… як на таку невпевнену людину». Або: «Хлої могла б бути дуже гарненькою, та чому вона так одягається? Вона розуміє, що про себе каже?»

Тепер Рейчел, згадуючи про це, закочувала очі, та все ж відчувала, як їй коле під ребрами від усвідомлення того, скількох дружніх стосунків мати позбавила її за допомогою сорому.

Джеремі продовжив:

— Часом вона таки планувала щось із якоюсь іншою парою чи групою колег і ми готувалися до виходу. А тоді, в останню хвилину,