Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

вдома. Ну, тобто я не професор математики, та рахувати все-таки вмію. А твоя мати схибила в розрахунках на два місяці.

Ось воно. Він просто сказав це, подумала Рейчел і зробила добрячий ковток віскі, та я чомусь цього не чую. Знаю, що він має на увазі, та водночас не знаю. Не можу знати. Просто не можу.

— Я охоче й навіть радо допоміг би їй нав’язати цю вигадку, та не бажав підтримувати цю брехню на нашій кухні, в нашій спальні, у нашому повсякденному житті. Це було підступно.

Рейчел відчула, як її губи ледь-ледь заворушились, але з її вуст не злетіло жодного слова. Повітря в кімнаті розрідилось, а стіни стиснулись.

— Я зробив аналіз крові, — промовив Джеремі.

— Аналіз крові, — неквапом повторила Рейчел.

Він кивнув.

— Найелементарніший. Він у жодному разі не довів би батьківства однозначно, зате однозначно спростував би його. У тебе третя група крові, так?

По її тілі розлилося заціпеніння, наче вона ввела собі у хребетний канал новокаїну. Вона кивнула.

— А в Елізабет була друга. — Він допив свій віскі. Поставив келих на край столу. — І в мене друга.

Морін поставила позаду Рейчел стілець. Рейчел на нього сіла.

Джеремі продовжував говорити.

— Розумієш? У твоєї матері була друга група крові, і в мене вона друга, а в тебе — третя? Отже…

Рейчел обвела жестом кімнату.

— Ти аж ніяк не можеш бути моїм батьком. — Вона допила віскі. — Розумію.

Рейчел уперше помітила фотографії, що стояли в нього на столі, були розкидані по книжкових полицях і приставних столиках у кабінеті. На всіх них були зображені лише двоє людей: його з Морін діти, Тео та Шарлотта, упродовж багатьох років. Зовсім малими, на пляжі, на днях народження, на випускних урочистостях. У знаменні миті та в такі, що могли б забутись, якби не фотоапарат. Але то були повноцінні життя, від народження до вишу. Десь останні три доби вона думала, що вони — її брат і сестра по батькові. Тепер вони були просто чиїмись дітьми. А вона знову стала єдиною дитиною.

Рейчел перехопила погляд Морін і натягнуто їй усміхнулася.

— Ти, мабуть, не міг розповісти мені таке телефоном, еге ж? Ні. Я це розумію, справді.

Вона встала, Морін так само покинула стілець, а Джеремі швидко наблизився до неї на два кроки. До неї дійшло: вони побоялися, що вона зомліє.

— Усе гаразд. — Рейчел усвідомила, що дивиться на стелю, і зауважила, що вона, хоч як дивно, має мідний колір. — Просто дуже… — Вона спробувала знайти підхоже слово. — Засмучена? — Кивнула, відповідаючи на власне запитання. — Саме так. Засмучена. А ще — втомлена. Розумієте? Довго полювала. Зараз я піду.

— Ні, — промовив Джеремі. — Ні.

— Будь ласка, — попросила Морін. — Не йдіть. Ми підготували гостьову кімнату. Побудьте сьогодні нашою гостею. Подрімайте. Зостаньтеся. Рейчел, прошу.

Вона поспала. Вона б нізащо не подумала, що це можливо після такого сорому. Сорому від усвідомлення того, як їм її шкода. Того, що вони так довго уникали цієї розмови, бо не хотіли зробити з неї ту, ким вона була тепер, — сироту. Заплющивши очі, вона почула десь удалині трактор, і його пихкання переслідувало її у снах, які їй не запам’яталися. Розплющивши очі півтори години по тому, вона відчула себе ще більш виснаженою. Підійшла до вікна, розсунула важкі штори й визирнула на задвір’я Джеймсів і задвір’я, що прилягало до нього. На останньому було видно розсип дитячих іграшок, коротеньку гірку з твердого пластику та рожево-білий дитячий візок. За двором стояв невеличкий будиночок у стилі «кейп-код» із блідим шиферним дахом, а за ним лежали фермерські угіддя. Трактор, який вона чула, простоював у полі без діла.

Раніше Рейчел думала, ніби знає, як воно — почуватися самотньою, та насправді це було не так. Її супроводжувала ілюзія, віра у фальшивого бога. Міфічного батька. Рейчел із трьох років так чи інакше казала собі: побачивши його знову, вона щонайменше відчує себе цілою. Та ось вона побачила його знову, а він був їй не ближчий, аніж отой трактор.

Вона спустилася зі сходів, а Джеймси вже чекали на неї в маленькій залі внизу. Рейчел зупинилась у дверях і знову помітила в їхніх очах жаль. Вона відчула себе емоційною жебрачкою, що все життя ходить від дверей до дверей і просить геть незнайомих людей її нагодувати. Наповнити. Наповнити заново.

«Я — посудина без дна. Наповніть мене».

Вона зустрілася поглядом із Джеремі, і їй спало на думку: можливо, вона побачила в його очах не жаль, а його власний сором.

— Я розумію, що ми не були кровними родичами, — сказала вона.

— Рейчел, — промовила Морін, — заходьте.

— Та чи давало це тобі право мене кидати?

— Я не хотів тебе кидати. — Джеремі простягнув руки. — Не хотів кидати тебе. Свою Рейчел.

Вона ввійшла до кімнати. Стала за стільцем, який вони поставили навпроти дивана, що на ньому тепер сиділи самі.

Він опустив руки.

— Але коли вона вирішила, що я ворог, — а вона так вирішила того ж дня, коли я засумнівався, чи слід підтримувати її фантазію про те, хто зробив їй дитину, — мені стало непереливки.

Вона сіла.

— Рейчел, ти знаєш свою матір краще, ніж будь-хто. Тому я впевнений, що ти була добре знайома з її люттю. Що ставалося, коли вона знаходила собі мішень чи якесь застосування? Вона ставала нестримною. Звичайно, їй тоді нічого не можна було довести. А зробивши аналіз крові, я перетворився з ворога на рак у тілі того дому. І вона накинулася на мене з упертою, — він спробував дібрати слово, — несамовитістю. Вона збиралась або остаточно мене впокорити, або вигнати мене.

— Викреслити.

Він кліпнув.

— Як ти сказала?

— Вона кричала тобі таке останнього вечора: «Я тебе викреслю».

Джеремі й Морін ошелешено перезирнулися.

— Ти це пам’ятаєш?

Рейчел кивнула й налила собі у склянку води з графина, що стояв на кавовому столику між ними.

— І вона це зробила. Якби вона тебе вигнала, Джеремі, то це, гадаю, було б непогано для нас обох. Але вона тебе викреслила, і тебе було стерто. Мерці мають імена й надгробки. А викреслені не існували ніколи.

Вона надпила воду й оглянула залу, глипаючи на тамтешні книжки, картини, програвач і платівки,