Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

— Це вже інша справа.

Посміхаюсь йому і обіймаю руками за шию.

— Що ти робиш?

— Допомагаю тобі.

— Ти з глузду з'їхала, чортеня?

— Поруч з тобою по-іншому бути не може.

Обережно дивлюсь в бік дверей, де все ще стоїть Катрін. З одного боку, мені її шкода. Філц навіть якби і звернув на неї увагу, то тільки щоб погратись. Вона марно витрачає свій час.

— Вона ще там? — запитує Філц.

— Так. Потрібно щось більш дієвіше. Вона так просто не піде. Обійми мене.

— Що?

— Обійми мене за талію! Тебе що, потрібно вчити як з дівчиною поводитись?

— Ти маленьке чудовисько, — каже він сміючись. — У що я вляпався?

— Я ще й чудовисько? Знаєш, я так і образитись можу.

— Такі як ти не ображаються. Я тобі ці всі обійми потім обов'язково згадаю.

— Ти мені потім дякую скажеш.

— Сумніваюсь.

Філц обіймає мене своїми руками за талію і невідоме мені тепло розливається по тілу. А ще бігає сотні мурашок. Я звинуватила у цьому холодні долоні Філца. Крижаний Нахаба.

Катрін виходить з готелю і йде до нас.

— Вона йде сюди, — шепочу я Філцу.

— Вибач, Амелія.

— За що?

Філц повертається разом зі мною так, щоб Катрін бачила тільки його спину.

— За те, що втягнув тебе в цю історію.

Наші обличчя знаходяться на небезпечно-близькій відстані. Я затримую подих. Точніше, взагалі не дихаю. Філц також. Ми дивимось одне одному в очі і мовчимо. Так дивно, правда? Я його ненавиджу, але зараз моє тіло чомусь тане під його дотиками.

— Вона пішла? — шепоче Даніель.

Обережно дивлюсь за його плече і не помічаю жодної присутності Катрін.

— Так, здається пішла.

— Добре, — каже він. — Дякую за допомогу.

Ми все ще стоїмо в обіймах одне одного. Я киваю головою йому, не в змозі щось вимовити. Не схоже на мене. Потрібно сказати щось неприємне, що може зачепити його гордість і розв'язати між нами нову суперечку, але я мовчу. Замість цього просто дивлюся в його очі, розглядаючи кожен відтінок золотисто-карих кружечків.

— Про що думаєш, чортеня? — запитує Даніель.

— Думаю, коли ти вже нарешті відпустиш мене, — брешу я і одразу ж відходжу від нього на крок.

— Пробач, — посміхається він. — Отже, Катрін пішла і я можу спокійно йти.

— Так, напевно.

Філц сідає в свою машину, поки я стою на тому ж місці і дивлюсь на нього. Він опускає віконце, одягає сонячні окуляри і дивиться на мене.

— Гарного дня, маленьке чортеня. Чекай премію за хорошу роботу.

Він їде, а я так і стою тут, мовчки проводжаючи його поглядом.

— Дивак.

Згадую останні п'ять хвилин і раптово починаю сміятись. Що це було? Куди я вляпалась?

Повертаюсь до ресепшену, де сидить Катрін. Нам залишилась ще година до кінця зміни.

Сподіваюсь, вона мене не вб'є.

— Амелія! — кричить пані Вернер, виходячи з ліфту. — Негайно до мого кабінету!

— Пані Вернер, що трапилось?

— Негайно! — повторює вона і я йду в її бік.

Краєм ока помічаю посмішку Катрін. Дуже недобру посмішку. Ставлю 20 євро на те, що вона причетна до цієї ситуації.

Ми піднімаємося до кабінету пані Вернер. Вона з сильним стуком закриває двері і сідає в крісло.

— Що у тебе з паном Філцом? — запитує вона.

— Що? Ви думаєте, що в мене щось є із ним?

— Катрін бачила, як ви цілувались. Амелія, ти ж знаєш про заборону службових романів.

— Пані Вернер, у мене нічого з ним не було! Ніякого поцілунку, стосунків і будь чого іншого! Запитайтесь у нього! Він підтвердить!

— Гаразд, — жінка бере до рук телефон і, не витрачаючи час, дзвонить прямісінько до Даніеля. — Доброго дня, пане Філц. У мене до вас досить дивне питання...

Я сиділа і слухала їхню розмову, яка не тривала більше 5 хвилин. Як і очікувалось, Філц підтвердив, що між нами немає ніяких стосунків, а ще наказав пані Вернер дати Катрін попередження, через наклеп.

— Можеш йти, Амелія, — каже мені пані Вернер, досі розмовляючи по телефону з Філцом. — Ні, стривай. Пан Філц попросив після закінчення твого робочого дня піднятися до нього в номер.

— До нього в номер? Нізащо.

— Амелія, — хмуриться пані Вернер.

— Добре, добре. Який у нього номер?

— 209.

Я прощаюсь з пані Вернер і знову спускаюсь до ресепшену. Сьогодні тільки другий день, як я працюю, а вже стільки пригод було! В цьому готелі точно ніколи не буде сумно. Тут кожного дня я буду на межі звільнення.

Моя зміна завершилась через пів години, тому я спершу пішла до роздягальні, щоб переодягнутись, потім пішла до Мії. Мені жахливо не хотілося йти до Філца. Мало що він знову захоче? Знову попросить якусь чудернацьку допомогу?

— Чому ти так не хочеш до нього йти? — запитує Мія.

Ми сиділи в ресторані, на стільцях біля барної стійки. Бармен, на ім'я Майк, пригостив нас безалкогольними коктейлями і навіть прислухався до нашої розмови.

— Тому що це Даніель. Тут інший пояснень немає.

— Може він запав на тебе? — запитує Майк.

— Не дай Бог, — кажу я і вони обоє сміються. — Він дивний, нахабний, зарозумілий і пихатий.

— Амелія... — тихо каже Мія.

— Нізащо не буду з ним зустрічатись. Навіть без потреби не хочу його бачити і з ним розмовляти.

— Амелія! — трішки гучніше каже Мія і дивиться мені за спину.

— Ні, — кажу я, здогадуючись, на що вона натякає. — Ні, ні, ні. Ну не могло ж мені так пощастити, — скиглю і обертаюсь.

Даніель стоїть позаду мене, схрестивши руки на грудях. Він був нахмурений і незадоволений почутим. Звичайно. Кому сподобається, коли його поливають брудом?

— Я тебе вже зачекався, — каже він. — Пішли зі мною. Негайно.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно