Олена Гуйда - Безприданниці. Ребекка, Олена Гуйда

Глава 6

Карета тряслася і підстрибувала по нерівній засипаній снігом дорозі.  Вона була старою і навряд чи підходила леді мого становища, але на краще розраховувати не варто.  Особливо після нашої з батьком перепалки, що закінчилася його пошарпаним самолюбством.  Не розумію, за що його так любила мати.  Чи люблять не за щось ?!

З губ зривалися густі хмарини пару, а від колючого морозу ледь рятував подарований чоловіком плащ.  Та й те, ноги мерзли жахливо.  Скрип коліс, різноголосі вигуки і сміх зовні щедро здобрювала тріскотнею захоплена від своєї першої в житті подорожі Розі.  І якщо спочатку я ще намагалася її слухати, з метою хоч якось відволікти себе від того, що відбувається.  То скоро мої думки повністю відсікли мене від реальності, повернувши в замок Ньеркел, до батька, сестер, няньки...

І якщо з батьком ми розпрощалися холодно, з Еннет - стримано, то з сестрами я дозволила собі дати волю емоціям.  Складно пояснити, як важко їх було залишати.  Батько не зможе подбати про дочок, це мені було відомо, як нікому іншому, а я вже нічим не зможу допомогти.  Все, що я могла зробити - залишити свою вірну Еннет їм на допомогу і попросити, не робити дурниць і завжди обдумувати свої дії.  А ще сподіватися на заступництво святих і богів.

Слава всім богам, хоч король вирішив мене проводити лише стриманим кивком і звичайним напуттям.  Я і без того була на межі.  Напевно, обов'язково розридалася в кареті, залишись одна, але присутність Розі змушувало стримуватися і поводитись, як личить леді.

 - Ви в порядку, міледі? - схилившись на ходу до віконця карети, поцікавився Альберт - той самий верткий і усміхнений слуга мого чоловіка, який привернув мою увагу ще в першу появу в Ньеркелі.  Не сказати, що що він був гарний, але широка посмішка і якась внутрішня чарівність з лишком компенсували його непривабливість.  - Може, вам потрібно відпочити?

 - Не варто хвилюватися про мене, Альберте, - відповіла я такою ж відкритою, ввічливою посмішкою.  - Не така вже я і ніжна квітка, якою мене уявляють люди з півночі.  І цілком потерплю до заїжджого двору.  Через моє... нездужання і так ми значно сповільнилися.

 - Не хочу вас засмучувати завчасно, але навряд чи ми встигнемо до темряви в Катервілк, - винувато зізнався Альберт.  - Краще б попроситися у місцевих залишитися на нічліг.  Ви краще знаєте ці землі і в тому числі, як дістатися до найближчого села.

Я знала.  Ось тільки найближчі села, вздовж тракту вже давно навіть не села.  Сільські пішли вглиб лісу, щоб сховатися від розбійників, а той, хто залишився не викликав ніякої довіри.

 - Якщо мені не зраджує пам'ять, то за перехрестям був мисливський будиночок, - згадала я, виглянувши у вікно і з певним зусиллям впізнавши в засніженому пейзажі де саме ми перебували.  Якби не сосновий бір в долині над рікою, то навряд чи і зрозуміла - надто вже для мене біло все навколо.  - Його навіть видно повинно бути з дороги, крізь голі гілки.  Не найзручніше місце для ночівлі.  Та й не дуже велике, але все краще, ніж ночувати під відкритим небом.

 - Це так... - скривившись в поглянувши кудись в початок нашого обозу, задумливо протянув Альберт.  - Я поговорю з лордом.

 - Дякую вам, Альберте, - кивнула я, знову сховавшись в кареті.

Зізнатися, я з величезним задоволенням змінила б відносно зручну карету на сідло і поговорила з чоловіком особисто.  Ця тряска точно не по мені, і вже порядком мене втомила.  До того ж хотілося хоч іноді бачити чоловіка, нехай і здалеку.  Дивний він - Чорний вовк Півночі.  Холодний і різкий зі мною, хай не грубий.  Його рішення і деякі вчинки абсолютно мені незрозумілі.  Але спокою мені все ж не давало те, як різко він осадив батька.  Лорд Ньєр проковтнув образу, але це ніяк не означає, що забув про неї.

- Він такий красень, - видихнула притихла на час нашої розмови Розі, не зводячи погляду з віконця.  - Мрія... Ой!  Вибачте, міледі.  Я просто... воно саме.

 - Нічого страшного, - відмахнулася я, розуміючи, хто саме займає думки моєї служниці.  - Але надалі, постарайся тримати свої почуття в таємниці.  Не думаю, що в новому замку, нас чекають з розпростертими обіймами.  Тому краще не забувати про пристойність і тримати вуха відкритими.

 - Так.  Я розумію вас міледі, - зніяковіло порозовіла щоками і потупила погляд Розі, мнучи зав'язки плаща.  - Просто... я ж виросла в Ньеркелі.  Далі нашого ярмарку ніде і не бувала.  А тут таке... от і не можу стримати емоції.

 - Розумію.  Тому і нагадую.  Здається, ми все ж зупинимося в мисливському будиночку, - зазначивши, як вершники звертають в зазначеному мною напрямку, обрадувала я служницю.  - Скоро поїдемо, відпочинемо і зігріїмося, сподіваюся.

Я мимоволі відшукала поглядом лорда Амору.  Все ж не просто так по ньому зітхали дівиці на весіллі.  Він був неймовірно гарний, тією мужньою красою, силою, яку він буквально випромінював.  Його люди дивилися на нього в деяким благоговінням.  Навіть король не викликав такого захоплення у своїх підданих.  Може, це і стало причиною настільки напружених стосунків між монархом і його кращим воїном?  У будь-якому випадку, поки я не розберуся в усьому і не зрозумію, на чиєму боці правда - робити нічого не буду.  Зізнатися, не звертаючи уваги на всю показну доброзичливість, його величність викликав у мене не більше довіри, ніж мій чоловік.

Вже дуже скоро карета, зупинилася під гучну команду кучера.  Я мимоволі розтерла замерзлі пальці і не чекаючи поки чоловіки згадають про мене вистрибнула на вулицю.

Хутряні чобітки в одну мить потонули в снігу.  Коні швидко витоптали дорогу, але все одно місцями доводилося докладати і людські зусилля, щоб дістатися до вхідних дверей.

 - Пощастило ще, що снігу тут зовсім мало, - бурчав якийсь мені незнайомий, як і багато хто з попутників, воїн, розчистивши сніг на ґанку чоботом і намагаючись відкрити примерзлі, судячи з усього, двері.

 - Мені навпаки здавалося, що в цьому році насипало як ніколи, - фиркнула я, прибравши пасмо волосся з обличчя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍