Олександр Олесь - Проза, Олександр Олесь

зупинився і почав шукати жінку, а Іван Семенович схопився з ліжка, закричав не своїм голосом і упав під стіл. Прокинулась жінка, засвітила свічку, розбурхала служівниць...

Всю ніч уже не спали, і не погасла свічка, і ранком о сьомій годині ходив піп з віничком у руках, кропив хату, а Іван Семенович бігав біля його і казав отцеві: «Отут шелесніть, отут побризкайте...»

«Ізжени, Господи, із дома сего нечистую силу...» - бризкаючи, казав піп, а Іван Семенович про себе додавав: «Нечистую силу Єгора, нечистую силу Єгора».

 

12.VIII.1904

 

ПОГОВІР

 

 

Вона кохала його, кохала не за те, що він має чорні вуса, підстрижене волосся, ласкаву усмішку, чорні очі. Ні! Він був весь гарний, починаючи з блискучих чобіт і кінчаючи головою. Боже! Як гарно на ньому сидить піджак, який чистий на ньому комір, як ясно блищать чоботи... Як він говоре! Дві-три години він може безперестанку говорити, і, може б, він міг говорити цілу вічність, коли б його не спиняли другі. Така дивна й надзвичайна здатність говорити більш усього, здається, чарувала Марію Семенівну, і вона кохала його щиро, дуже-дуже...

Він не кохав її так і мав для цього причину. Перш усього вона мала без краю довге і без краю вузьке обличчя, котре без жалю було пожоване віспою, і так глибоко, що ніякі шпалери не могли зарівняти ями. Потім вона мала такий ніс, що коли б його одрізать і спитать, що це, можна забожитися, показати людям, то ніхто не вгадав би, що це ніс, звичайний ніс людини. Потім вона дуже скидалась на тараню, і потім, найголовніше, у неї не було того, що всяку людину, хоча б вона була похожа на чорта, робе і цікавою, і вродливою, і любою. О гроші, гроші! Яка таємна сила ховається в вас! Сидить, наприклад, у вагоні проти вас така гурія, що ви нишком уже декілька раз спльовували набік, і витягає з кишені гаманець. А там... і золото, і срібло, і бумажки... Скільки їх, Боже мій! Весь світ можна об’їздити... І перед вами уже не чортяка, а панночка: з досить вродливим обличчям, безперечно, розвинена, і ви починаєте по волі якоїсь сили цуциком бігати круг неї, розпитуєте, де вона живе, дивитесь з нею у вікно, дивуєтесь на вроду вибитої вівцями толоки, записуєте адресу і, міцно стискаючи руку і безмовно прощаючись, довго дивитесь на неї очима, повними сліз...

Через рік ви, може, її забули, а може, уже лічитесь її чоловіком і так же спльовуєте уже прямо, як колись спльовували набік у вагоні... Марія Семенівна, кажу, не мала грошей, що оздоблюють людину, як сонце своїм промінням часом оздоблює найгидкіший краєвид, і була гарною такою, як і вродилась. Правда, капелюх з пір’я, пудра «Федра» і закручене волосся. Часом смерком, як лампи ще не засвітяться, а морок уже плаває в повітрі, вона здавалась вродливою, і довго тоді вона дивилась на себе в свічадо, аж поки не приносили лампи. Потім вона йшла на вулицю і гуляла з нами, з Карпом Івановичем. Гуляючі більше всього говорили про все це та про кохання. Раз навіть несподівано для себе він обняв її і поцілував... Вона схилилась йому на груди і лагодилась так стояти до самого ранку, а він... а він одіпхнув її і спитав: «А яка тепер година?» Після цього, мабуть, соромливість шкодила йому щодня з нею гуляти і розмовляти про сонце і кохання. Але Марія Семенівна була впевнена в тім, що він її кохає, і уявляла себе молодою Карпа Івановича...

«Може, через те не видно його, що лагодиться до шлюбу»,- думала вона і сама починала лагодитись, шити (вона сама була швачка) та в’язати. А Карпу Івановичу після поцілунку Марія Семенівна здалась ще більш рябою і бридкою. Він рішив уже ніколи більше з нею не те що гуляти, а й не стріватись... «Хай їй цур - прямо торішня пороша»,- думав він, і йому якось гидко ставало. «Щаслива, заміж виходиш»,- заздрили їй подруги, а вона сміялась і раділа, і впевняла їх, що їй не 28 років, як вона їх дурила, а тільки 22.

І незабаром узнало все село, що Марія Семенівна виходить за Карпа Івановича і на тім, може, тижні шлюб... Подруги тільки те робили, що бігали до Марії Семенівни і просили якої-небудь роботи.

Узнав навіть про шлюб і піп, і раз, зустрівшись з Карпом Івановичем, сказав: «Менше 20 карбованців з вас не візьму».

Карпо Іванович божився, що і в думках він ніколи не покладав брати за себе Марію Семенівну, сміявся, а потім уже почав сердитися. З ким не зустрінеться, всяк його питає і шуткує: «Та й вибрали ж бо ви собі чечіточку!.. А коли ж ваш шлюб з Марією Семенівною? А чому ж ви не кличете нас на весілля? А гарною буде молодичка Марія Семенівна... Ну, вибрав же собі ти пару!.. Невже хуже ніде не знайшлось?» і т. д., і т. д.

Пішов раз Карпо Іванович на базар. Чує: одна баба шепоче комусь: «Оцей жениться на швайці Марії Семенівні». Куди не піде Карпо Іванович, там і кажуть про сватання, там і поздоровляють його з подружжям. Карпо Іванович зблід, менше став говорити і тікав від людей. Півсела стало ворогами для Карпа Івановича, і кожен хотів, як здавалось Карпу Івановичу, подратувати його. «Та ну, вже признавайтесь! Швайку не сховаєш у мішкові!..» Карпо Іванович навіть хотів получити рощот від хазяїна і податись шукать другого місця в другому селі чи містечку. І чортяче терпіння його... Він одержав листа від батька і прочитав: «Не сподівались ми, синочку, що ти, як будеш женитись, не позвеш і рідну матір та батька для благословення. Хай же тебе Бог благословить!» Він як був, так і побіг до тих людей, у яких жила Марія Семенівна. «Вашої молодої дома немає!» - закричали діти, угледівши Карпа Івановича. Карпо Іванович відчинив двері і спитав: «Де Марія Семенівна?» - «Вибачайте, Марія Семенівна поїхала додому дещо справити для весілля». Карпо Іванович затрясся від злості і вибіг на вулицю.

За ворітьми сидів дід, що вартував добро господаря. Він встав і ласкаво, ніби питаючи, сказав: «У молодої були, Карпе Івановичу? Нема, додому поїхала, додому...» Карпо Іванович заскреготав зубами, хотів ударить його, та захитався