Олександр Олесь - Проза, Олександр Олесь

себе і згадував її як покійницю. Життя вирвало його з однієї крамниці і кинуло за сотні верств в другу, а її нині підхопили життєві хвилі і де зупинилися з нею - ніхто йому швидко не скаже.

Потім йому стало 16-17 і 20 літ. Прокляті навіки роки! Тут він узнав стому духу і тіла, тут він навчивсь брехати, тремтіти перед обличчям свого господаря, тут він узнав, як дуже, як нестерпуче б’ються ремінці. Прокляті роки! Ремінці не навчили його робити, а, б’ючи, вибили з його все краще в житті, що зернами всосалось в його душу з молоком матері і чого молоді й ніжні зростання не винесли шкульного канчука і посіклись, і повсихали з корінцями. Аж ось йому полегшало: краще стало їстись і більше спатись, поменшало роботи. Він дуже сподобавсь господарці, а господар занедужав чахоткою і вже не міг ходити в крамницю.

О, кличеться він уже не Ванею, а цілий Іван Семенович, в штанях навипуск і навіть з годинником. Місцеві баришні, ласо подивляючись на Івана Семеновича, запрошують погуляти вечором на вулицю і так лагідно усміхаються йому. Але що вони всі йому, коли ось-ось чортяка вхопе недужого і хворого господаря, а господиня стане його жінкою, а головне, він стане господарем і в крамниці, і в домі, і в хаті... В кишені гроші, на голові - шляпа, навколо пошана і: «Що вам завгодно, Іване Семеновичу?», «А як вам спалось, Іване Семеновичу, а куди думаєте сходити?». Він тепер зовсім не боїться Єгора Павловича - не встати йому навіть з ліжка, не вхопити йому блідими безкровними руками страшного канчука, не закричать йому страшним голосом, від котрого дух замирає і стигне кров у жилах. Вечором він приносе одчот і виручку, бреше йому, а він тільки скрегоче зубами і не може встати... От же раз встав... Іван Семенович обхопив товсту господарку і почав її цілувати, а Єгор Павлович угледів, схопився і так ударив палкою по голові Івана Семеновича, що Іван Семенович упав без чуття, і сам господар упав... Упав так, що, бідний, і не піднявся більше... Коли б не була свідком тут господарка, Марія Григорівна, то, напевно, злі люде Бог зна чого наговорили б на Івана Семеновича, а то, на щастя, була господарка, і нічого дурного не пішло по селу.

Поховали Єгора Павловича, найняли сорокоуст, і незабаром, через два місяці, Іван Семенович став мужем, став господарем і богатирем. Все пішло по-новому, по-кращому, але Іван Семенович чомусь став замисленим, нервовим, почав боятись ночі. Закриє очі - а перед ним стоїть Єгор Павлович і держе в руках канчука так виразно, так дійсно, як наяву. Але добрий для них час зумів стерти виразність цього привиду і заспокоїти Івана Семеновича. Почалося щастя, спокійне, сите, міщанське щастя, яке все - в туго набитій грішми кишені та ласому шматкові хліба.

 

 

II

 

 

Я дуже поважаю Івана Семеновича. Іван Семенович такий практичний чоловік. Хто зуміє із хлопчика в крамниці вибитись на дорогу володаря такими багатствами, як дім, 200 десятин землі, крамниця? Щоб вибитись на таку дорогу, треба мати перш усього голову, потім - проворні руки, треба навчитись (а це так важко!) не лупати очима і не червоніти. Взагалі, треба зробитись дуже поважним чоловіком з міцною душею. Я такий радий за Івана Семеновича, і мені дуже неприємно робиться, коли Іван Семенович, проходячи через залу, повинен відвертати набік голову від недремного портрета свого господаря. Покійний дивиться так суворо, так сердито, мов от-от вискоче з портрета, вхопе канчука і помститься над Іваном Семеновичем. На цьому портреті Іван Семенович примічає все нові і різні мислі. Гляне часом йому в вічі, і той Івану Семеновичу каже: «Постій, постій, доберусь я до тебе, я тебе...» І Іван Семенович мерщій відвертає голову і, повний жаху, мерщій біжить у крамницю. Гляне збоку, і Єгор Павлович безмовно скрикне: «Та як же ти смів одружитися з моєю жінкою?» Гляне з другого: «А, так ти тепер господар, а не я! Побачимо!» І Іван Семенович ладен у той же час покинути і жінку, і землю, і крамницю і податись куди-небудь на степи, щоб ніхто його не знайшов.

О злий портрет! Що ти робиш з Іваном Семеновичем? Ти лишаєш його покою іноді серед ночі, ти згорблюєш його струнку і поворотну постать, ти примушуєш його почувати не господарем, а орендарем якимсь, котрий взяв і дім, і землю, і чужу жінку тільки на якийсь невеликий час, щоб у справності знову повернути покійнику... повернути покійнику. Чи те ж може здійсниться? А ти, портрете, примушуєш його так чудно думати!..

І от у цю ніч йому не спалось довго... Тільки затулить очі, як Єгор Павлович висуне голову і скрикне: «А, ти тут!» Розкриє очі - нікого немає, тільки сидить на ліжку жінка. Знов закриє очі, а Єгор Павлович питає: «Так чия це земля - твоя чи моя?» Іван Семенович ладен уже сказати йому, що земля не його, а їхня, Єгора Павловича, як Єгор Павлович знову спитає: «А чиї гроші пропив учора з Терешком?»

«Це химера, буду спати... спать хочеться, рано вставати треба, треба їхати до міста...»

«Куди?» - вже тихо питає Єгор Павлович.

«До міста поїду, хазяїне,- одмовляє Іван Семенович.- Треба, хазяїне, купувати крам».

«Молодець, молодець!» - уже лагідно хвале Єгор Павлович, і Іван Семенович, зігнувшись, лагідно, але боязно усміхається йому.

«А ти по чім будеш крам купувати?..»

«Дешево, хазяїне, дешево...»

«А як будеш продавати?»

«Дорого, кажу, дорого!»

«Молодець,- каже,- молодець. А кому гроші будеш оддавать?»

«Вам, хазяїне, всі вам».

«А чия то жінка спить на ліжку?»

«Ваша, Єгор Павлович, ваша. Це Мар’я Григорівна».

«А не брешеш ти, сучий сину!» - гарконув несподівано Єгор Павлович.

Іван Семенович прокинувся в лихоманці і з жаху штовхнув жінку в бік: «Чого ти, їй-богу, так спиш? Так можна весь вік проспати». Мар’я Григорівна розкрила очі, перевернулась на другий бік і заснула. Івану Семеновичу зробилось не так страшно, і він заснув. Заснув, але баче, що Єгор Павлович тихо крадеться до нього і держе в руках канчук. Раз, два, три! І канчук почав ходити по Івану Семеновичу. Іван Семенович не може ні розкрити очей, ні закричати: він мов захолов. Вдовольнившись, Єгор Павлович