Арабська культура - Аладдін і чарівна лампа

— Про це не турбуйся, синку! Чи ж я нерозумна, щоб комусь про неї розповідати?

Запевнивши сина, що мовчатиме про лампу, мати накинула поверх одягу покривало, загорнула таріль із самоцвітами у шовкову хустину і пішла до султанового палацу. Вона поспішала, аби встигнути до султана ще до того, як там почнеться стовпотворіння.

Коли вона підійшла до палацу, то у двір саме заходив головний султанський візир із кількома вельможами. Уже згодом двір заповнили візири, вельможі, еміри, інші шановні і знатні особи, а потім до них вийшов і сам султан. Усі присутні вишикувалися у ряди. Султан сів на трон, а решта стояли, схрестивши руки на грудях на знак поваги до нього. Згодом султан наказав усім сісти, і кожен зайняв своє місце. Розпочався розгляд скарг, султан вирішував кожну справу так, як годилося, даючи шану справедливості: наказував, забороняв, дозволяв, настановляв… Коли ж засідання скінчилося, султан наказав усім розійтися.

А мати Аладдіна, вичікуючи зручного моменту, щоб звернутися до султана, так і не наважилася наблизитися. Не щодня ж вона зустрічається з царями! Побачивши, що засідання скінчилося і султан пішов до себе в гарем, вона повернулася додому. Коли підійшла до свого сина з порцеляновим тарелем, наповненим самоцвітами, розпач і збентеження, мабуть, були написані на обличчі юнака, але мати заспокоїла його:

— О дитино моя, — сказала, — сьогодні я була у царському дворі, побачила султана і трохи заспокоїлася. Але засідання закінчилося, а я, як і багато інших людей, не встигла приступити до султана. Та завтра, будь певен, я знову піду і зроблю усе так, як ми домовилися.

Почувши, що мати має намір довести справу до кінця, Аладдін дуже втішився. Хоча він і розраховував, що все буде зроблено за один день — бо ж усі закохані надзвичайно нетерплячі, — але тієї ночі він заснув спокійно. Наступного ранку мати Аладдіна знову вирушила до палацу султана, де, на жаль, довідалася, що збори відбуваються лише двічі на тиждень і наступні очікуються тільки за три дні. Тож вона повернулася додому і цього разу без втішних новин для Аладдіна. Так вона відвідувала палац іще шість разів. Кожного разу вона зупинялася у дверях, аби султан її бачив, однак не підходила до нього.

Коли вона усьоме прийшла до султана з тарелем самоцвітів, то, як і всі попередні рази, стояла у дверях, очікуючи закінчення зборів та свого шансу. Цього разу, коли султан разом із головним візиром проходили повз неї до палацу, владика звернувся до візира:

— О візире, ось уже п’ять або шість днів я бачу цю стару жінку, яка приходить до дверей палацу і стоїть там, тримаючи в руках щось під покривалом. Ти не знаєш, хто ця жінка і чого їй треба?

— О володарю, — сказав візир, — ти знаєш сам, що ці жінки приходять до тебе з усілякими дурницями. Може, вона прийшла скаржитися на чоловіка або ще з чимсь, не вартим твоєї уваги.

Але султана не вдовольнила така відповідь, і він наказав:

— Коли ця жінка прийде наступного разу, то підведеш її одразу до мене.

— Слухаю і корюся, о царю над царями! — відповів візир.

А мати Аладдіна, яка вже звикла ходити до султанового палацу, пішла туди і на наступне засідання. Султан помітив її при вході, і промовив:

— О візире, ось та жінка, про яку я питав тебе минулого разу. Приведи-но цю нещасну, я хочу вислухати її прохання.

І візир наказав одному з емірів привести матір Аладдіна. Коли емір підвів її, вона низько вклонилася султанові, поцілувала землю перед ним, побажала довгих років щасливого життя і всіляких благ. І султан сказав їй:

— О жінко, ось уже багато днів поспіль ти приходиш сюди і стоїш у дверях. Якщо ти прийшла просити мене про щось — говори. Я виконаю твоє бажання.

Мати Аладдіна знову поцілувала землю перед ним, ще раз побажала султанові всіляких благ і лише тоді мовила:

— О царю над царями, я справді прийшла до тебе з проханням. Та перш ніж осмілюся його вимовити, прошу тебе не карати мене, почувши це, бо воно може неабияк тебе здивувати і навіть розгнівити.

Такі слова ще більш заінтригували султана. Він пообіцяв помилувати її, бо був добрим, і звелів усім присутнім, окрім головного візира, покинути двір. Коли вони залишилися втрьох, султан звелів Аладдіновій матері:

— О жінко, розповідай, у чому полягає твоє прохання? Я обіцяю не гніватися на тебе.

— О царю над царями, — мовила жінка, — спершу прошу твого прощення!

— Нехай простить тебе Аллах, жінко!

І тоді вона мовила:

— О царю над царями! Я вдова і маю єдиного сина Аладдіна. Коли твоя прекрасна донька, царівна Бадр аль-Будур, заїхала в місто до лазні, мій син сховався за дверима, щоб поглянути на неї, і побачив, що вона найвродливіша від усіх і усього, що він бачив раніше. Він закохався із першого погляду, без неї йому немилим стало життя, і він довго умовляв мене, щоб я благала у твоєї величності дозволу видати її за нього. Якби він не налякав мене тим, що не буде жити без неї, я б не посміла турбувати тебе, о царю над царями, своїм проханням. А тепер я лиш маю надію, що ти пробачиш мене, нещасну.

Коли султан почув таке божевільне прохання жінки, то не розлютився, бо був доброю людиною, а посміхнувся і запитав:

— А хто він такий, твій син, і що ти тримаєш під покривалом?

Побачивши, що султан не розгнівився, а навпаки, посміхається, мати Аладдіна розв’язала шовкову хустину і поклала перед ним порцеляновий таріль із самоцвітами. Від їх сліпучого блиску засяяв увесь палац, і султан розгубився: він був вражений красою та розмірами коштовних каменів і примовляв сам до себе: «У моїх скарбницях не знайдеться жодного такого самоцвіта! Гадаю, у скарбницях