Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

— Добра новина, — сказав він. — У нас досить сечі для аналізу. Може, отримаємо якусь ДНК.

— Він влаштував жертві золотий дощ?

Марет кивнув.

— Судячи з усього, вже після спалення.

— Щоб довершити наругу.

— Як ви знаєте, що це вона?

— Через будову скелета, — Марет вказав на те, що залишилося від тазової кістки, присипаної попелом, та все ж помітної. — Лобкова кістка тазу надто широка для дитини чоловічої статі. Потім, на кістках помітні місця з’єднання з м’язами: надбрівні дуги, очниці, щелепи — вони надто маленькі. Це жінка. Судячи з довжини стегнової кістки й відсутності зрощування епіфізарної пластинки, я сказав би, що їй не могло бути більше шести років.

— Які-небудь ознаки зв’язування?

– Її ноги і руки були зв’язані, але то було до спалення.

— Звідки ви знаєте? Мотузка мала б згоріти з усім іншим.

— Жар вогню змушує м’язи скорочуватися в міру того, як із них випаровується вода. Сильніші м’язи приводять руки й ноги у зігнуте положення, і це утворює жорстку захисну позу, яку ми тут бачимо, з долонями, стиснутими в кулаки, як у боксера на рингу, — те, що ми називаємо бійцівською позою або боксерською стійкою. Якби кінцівки були зв’язані, коли її підпалили, руки й ноги були би прямі.

— Важко збагнути, як це могло статися без рідкого палива чи чогось подібного. Довелося б застосувати каталізатор, щоб отак підпалити її, правильно?

Марет кивнув.

— Ми проведемо хроматографію, побачимо, що він застосовував.

— Якісь документи, гаманець, прикраси?

— Усе розплавилося. Жодних прикрас, як бачите. Однак є шрам на животі. На вигляд ніби хірургічний. Може стати відправною точкою в упізнанні.

Він зробив рух головою, наче подумки відзначаючи це для себе.

— Я продивлюся подробиці в базі даних зниклих осіб, — сказав Джонсон. — Побачимо, чи буде збіг. Раса, зріст, вік — щось, що допоможе скласти профіль?

— Ви впевнені, що з тіла нічого не зняли? Може, знайшли якийсь слід від особистих речей? — сказала Макбрайд, і Джонсон здивовано покосився на неї.

— Нащо ти це кажеш? — спитав він, але Макбрайд не відповіла.

Кам’яниста земля під тілом була вкрита слизькою коричнюватою кіркою. Та сама масниста субстанція лежала і навколо решток.

— Що це таке коричневе? — спитала вона.

— Тілесний жир.

— Непоганий стимул триматися подалі від смажених сосисок, — заявив Джонсон.

— Кажи за себе, — відповів Марет. — Найважливіша їжа за день.

Позаду них почувся характерний звук: когось із полісменів нудило. Колега тримав руку на його спині, намагаючись заспокоїти.

Макбрайд повернулася до решток.

— Скільки часу минуло після смерті?

— Достатньо, — відповів Марет. — Треба буде дослідити тривалість розпаду в аміно-і летючих жирових кислотах з м’язів. Зазвичай вогонь їх знищує, але стан цього тіла такий, що кількості м’якої тканини може вистачити для проведення необхідних аналізів. Ґрунтуючись на активності комах на неспаленій тканині, припускаю, що смерть, яку ми бачимо, настала не більше десяти годин тому. Встановлювати точний час смерті доведеться трохи довше, з певної кількості причин. По-перше, холодна погода уповільнює швидкість розпаду. По-друге, через сам характер смерті.

Він побачив їхні обличчя — спантеличені вирази, які він надто часто спостерігав у студентів — і пояснив: — Зазвичай трупне заклякання настає у м’язах, оскільки джерело енергії для м’язових скорочень вичерпано. За нормальних умов це стається за три години після смерті, залишаючи м’язи твердими, доки тіло не почне розкладатися. Але передсмертна боротьба мала б прискорити процес, адже тоді резерви енергії вичерпуються і трупне заклякання настає швидше.

Джонсон вказав на череп. Він лежав серед попелу, схиляючись набік, і в тім’ї зяяла глибока діра.

— Це слід від удару по голові?

Марет похитав головою.

— Не обов’язково. За інтенсивного вогню температура така висока, що рідини всередині черепа випаровуються. Внутрішньочерепний тиск продовжує зростати, оскільки єдині можливі віддушини перекриті м’якою тканиною. Різке підвищення газового тиску означає, що настане певна мить, коли ємність вже не зможе стримувати його, і тоді… — він склав долоні разом й одразу ж відсмикнув їх, — «бабах»!

— Господи Ісусе, — Макбрайд уявила собі всі злети й падіння підліткового й дорослого життя, яких не знатиме ця дівчинка: подорожі, університет, керування машиною, закоханість. Вона спробувала збагнути, що могло коїтися в думках дівчинки протягом останніх хвилин її недовгого життя.

«Облиш особисте. Дивися на загадку».

Вона вказала в бік виходу із завулка на тротуар Гай-стрит, де стояли два огрядні сміттєві баки.

— Ті баки зазвичай стоять на вході до завулка. Тут так вузько, що вони блокують дорогу пішоходам, так?

Джонсон кивнув.

— Хочеш сказати…

— Він або увійшов із заднього кінця, або перекинув тіло через баки на вході.

– І точно мав бути сильним, якщо ніс її так довго і вона не пручалася.

Макбрайд розвернулася обличчям до Марета.

— Хто знайшов тіло?

Судмедексперт вказав на низенького лисого гладкого чоловіка, який сидів на уступі на іншому кінці завулка.

— Альберт Мерсі, сміттяр.

Макбрайд підійшла до нього.

— Містере Мерсі. Я детектив-сержант Макбрайд. Як ви почуваєтеся?

Чоловік шоковано трусив головою.

— В житті