Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

Смерть було констатовано, обставини її приховував сумнівний збіг подій.

Тіло знайшли в одному з вузьких проходів (так званих завулків), розташованих обабіч Королівської Милі поміж старих будинків. Вхід у брукований завулок був із вулиці Гай-стрит між кав’ярнею та індійським рестораном, далі той тягнувся до кам’яного подвір’я обох закладів.

Завулок Ковенант. Понад триста років тому в будинку на цій замкнутій вуличці був підписаний Національний Ковенант[8], цьому передувала втрата тисяч життів. Цього морозного единбурзького ранку тут обірвалося ще одне життя, згасло між кам’яними стінами завулка.

Джорджина Макбрайд — трохи молодша за тридцять, з волоссям до плечей і значком детектива-сержанта на нагрудній кишені — звернула в завулок, і в цю мить уперше відчула гострий запах паленого. Фургон криміналістів був припаркований — з порушенням правил — на дорозі поблизу завулка. Перший лікар із експертної групи вже констатував смерть. Офіцери служби безпеки очепили завулок від краю до краю. Біле простирадло було зафіксовано так, щоб перехожий не бачив нічого, окрім тіней по той бік кордону. Знімальна група щойно прибула, фургон з моргу вже чекав. Макбрайд трохи постояла на вході в завулок, вагаючись, доки помічник констебля змахом руки не поманив її за стрічку, що відмежовувала територію, де знайшли тіло. Густіли сутінки, і завулок виглядав чарівним, хоча й покинутим.

«Відлюдне місце для смерті».

Помічник констебля провів її крізь завулок. Він швидко торохтів, простягнувши їй пару одноразових нітрилових рукавичок.

— Судмедексперт каже, що вона неповнолітня, — зокрема повідомив він.

— Я чула, що вона дуже обгоріла.

Він похмуро всміхнувся.

— О, ще й як. Та, гадаю, вам краще глянути самій, — відповів він, ведучи її вглиб завулка.

Групи експертів і фотографів зібралися на маленькому п’ятачку, де, як вона здогадалася, було тіло. Вона впізнала двійко молодших офіцерів карного розшуку з Сент-Леонардз і кількох полісменів із коледжу Феттес — усі вдягнені в фірмові білі одноразові комбінезони експертів-криміналістів. Вони робили останні фотографії. Їй здалося дивацтвом, до чого це все звелося: хаос місця злочину перетворився на акуратну добірку складових дрібної мозаїки. Пензлі змахували бруд із землі у пластикові пакети для доказів; камери й штативи пересували з місця на місце, вміло роблячи контекстні знімки; все запаковували, маркували, приводили до ладу і вносили в систему. Небагато речей спричиняють стільки паперової роботи, як убивство.

Прокурор розмовляв із судмедекспертом доктором Маретом. Побачивши, як Макбрайд наближається до тіла, судмедексперт кивнув їй. Доктор Ерміс Марет мав слабке підборіддя, а його обличчя, вочевидь, нечасто бачило сонце. Волосся кольору літнього вранішнього туману виглядало так, наче на ньому ставили експеримент із використанням електричного струму. Гострі очі мружилися за окулярами в сталевій оправі, наче уламки блакитного скла. Він завжди мав цей зсутулений анемічний вигляд, що натякав на роки тяжкої праці. Був програмним директором судової медицини в Единбурзькому університеті й часто виконував обов’язки судмедексперта в поліції Лотіана і Шотландських кордонів. Координував патологоанатомічні аспекти чималої кількості резонансних розслідувань, як-от катастрофа в Локкербі й стрілянина в Данблейнській початковій школі.

На іншому боці провулка Макбрайд помітила свого напарника, детектива-інспектора Ґая Джонсона, який продивлявся папери. Вона не зауважила його присутності. Її повністю захопили рештки, що лежали між ними. Наблизившись до тіла, вона вже безпомилково відчувала сморід горілої плоті. Глянула на мерця — і їй перехопило подих.

Вогонь пожер шкіру й тканини, перетворивши тіло — те, що від нього залишилося — на почорнілий згарок плоті й кісток, обвуглену маленьку ляльку, яка лише дуже віддалено нагадувала людську істоту. Внутрішні органи виступали з чорної безформної маси, що колись була тулубом. Більші кості збереглися, але дрібніші були спалені дощенту; вуглець вигоряв, доки від кісток не зосталася лише сіра крихта. Схилений на бік череп валявся, наче викинутий гарбуз. Вона глянула на руки: маленькі, вони належали…

«О, Господи, ні! Це дитина. Це дитина».

Нігті були неприкрашені й обкусані до м’яса. Краї стрижнів променевої й ліктьової кісток стирчали з обгорілої тканини зап’ястка темно-бурштинового кольору, що ставав геть чорним ближче до кістки.

Обвуглені стрижні великих і малих гомілкових кісток проглядали серед обох мас почорнілих фрагментів, що були колись стопами. Вона побачила короткі обпалені недогарки, що стирчали від краю кінцівок; жінка збагнула, що то ребра дитини. Були й інші пошкодження, порізи й надломи. Залишки плоті й кісток встигли обгризти пацюки. Вона відчула наплив жалю і чогось іще: скорботи, навіть любові, народженої з почуття несказанної втрати.

«Бідолашна, бідолашна дитина».

Жінка відігнала від себе жалі — вони не допоможуть.

— Гадав, ти будеш тут раніше за мене, — почувся хриплий голос. Детектив-інспектор Ґай Джонсон виринув з-за її спини й став поряд. Він телефонував їй до офісу повідомити, що в них новий труп у завулку Ковенант.

— Мала закінчити деякі справи у штаб-квартирі, — сказала вона, ні на мить не відводячи погляду від решток. Підвела очі й побачила його похмурий вираз — він дивився на спалену дитину.

Джонсон був худорлявим чоловіком із ластовинням на обличчі й охайним каштановим волоссям; стрижку він не змінював усі ті п’ять років, що Макбрайд знала його. Їй здавалося, ніби він народився на світ із цією зачіскою. Його рот прикрашали короткі чітко окреслені сиві вуса. Довгий ніс видавався вперед між проникливих очей, повіки часто посмикувало через брак сну. Вираз його обличчя завжди був зосереджений і серйозний, а ось поведінка — не завжди.

До них підійшов судмедексперт доктор Марет.