Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

спальня мала належати Еллі, коли вони повернуться всією родиною з Шотландії; тепер там був кабінет і проекційна. Якщо в дім хтось вломився, він мав бути там — можливо, розмірковував, чи вдасться загнати ті проектори чи он той портрет Ернста Любича на стіні.

Він глибоко вдихнув, готуючись дати відсіч. Наразі йому не терпілося дізнатись, хто там ховається. Стиснувши ніж, він спробував вільною рукою відчинити двері. На секунду двері піддалися, але зупинилися, відчинившись лише на пару дюймів.

Хтось стояв за ними.

Він інстинктивно відсахнувся, притулившись до стіни. Вичекав наступну секунду. Потім, не відходячи від стіни, повільно поклав руку на двері й спробував знову. Щось досі перешкоджало, але звук — він збагнув тепер — був цілком матеріальний, наче від якогось предмета.

«Припини. Це не мрець».

«Звідки тобі знати? Ти гадав, що бачив доньку біля “Воллмарта” лише годину тому».

Він усім тілом наліг на двері. Ті розчахнулися, віджбурнувши те, що стояло за ними, до дальньої стіни кімнати. Почувши дзвінок, збагнув, що це було.

Cтояв за дверима, і його губи тремтіли. Дивився на доньчин велосипед, що лежав на підлозі навпроти стіни. Від удару сидіння для ляльки зламалося і валялося тепер, мов небажаний шматок пластикового сміття. Задні колеса були цілі, як і дзвоник на кермі. Еллі зникла понад десять років тому, проте Алекс так і не зміг позбутися більшості її речей; вони досі лежали в її кімнаті в Единбурзі, точнісінько так, як вона їх залишила. Єдиним, що він забрав із собою до Лос-Анжелеса, був велосипед — символ спогадів про той день. Це зловісне нагадування він завжди тримав у дальньому кутку кімнати, біля робочого столу, де іноді затримувався його погляд. Велосипед ніколи не пересували. Але зараз він лежав на боці, перехняблений, сідлом до стіни. Сидіння для ляльки було відламане.

Досі стискаючи ніж, він окинув поглядом порожню кімнату, наче та могла дати відповіді. Не міг збагнути, як велосипед опинився за дверима. Це було безглуздя. Він перевірив вікно: воно було щільно зачинене, як він його й залишив. Поклав ніж і схилився над зламаним велосипедом зниклої доньки.

І коли кінчиками пальців провів уздовж рами велосипеда, ймовірне пояснення цієї пригоди ошелешило його. А може, це він у страшному нападі скорботи зайшов до кімнати й перемістив велосипед? Він не хотів думати, що це означає. Божевілля. Може, він ходить уві сні, пересуваючи предмети в домі?

Підібрав зламані частини, а потім те, що залишилося від велосипеда, і відніс на кухню, де поклав у пластиковий пакет. І заридав.

Частина ІІ
3 грудня
5

Коли вони були вдома, Еліот бачив їх мало не щоранку, адже вони мешкали у квартирі навпроти. Зазвичай мати або няня водили дівчинку гуляти. Еліоту не подобалася няня. Він вважав, що вона надто прискіпується до дитини.

Він частенько стояв біля вікна й дивився на дорогу, що вела від сходів. І часом бачив її, як вона тримає маму за руку своєю долонькою в рукавичці.

Одного разу він стояв просто за ними в черзі до пекарні на Південному мосту. Дівчинка жодного разу не глянула на нього, проте він спостерігав за її потилицею й косами, стягнутими у хвіст, що спадали трохи нижче плечей вигадливими пасмами.

Іншого разу, коли їх не було вдома, він помітив, що мати залишила заднє вікно незамкненим. Він відчинив вікно і проник до квартири. Його обійняли запахи. Він ліг на ліжко дівчинки, а потім на мамине. Перебрав одяг у шафі, притискаючи його до носа й розмовляючи з ним. Одяг пахнув божественно. Йому не хотілося йти.

Він сам того не усвідомлював, але, уже вперше побачивши, як вони виходять із дверей, знав: це саме ті, хто йому потрібен. Звісно, він не був божевільним — розумів, що це лише фантазія. І так би все й залишилось, якби не його одержимість Грандіозним планом. Він частенько марив про них наяву, вигадував сюжети про те, як раптово зустрічає їх і якось знайомиться — може, здійснює героїчний вчинок, рятуючи дівчинку. Потім вони дізнаються про все, що він зробив. Її мати буде зачарована й аплодуватиме йому, а потім вийде за нього, і все решта стане історією. Нічого брудного — то було вже пізніше.

Бували інші часи. Одного разу він побачив, як мати вдень заходить до будинку одного молодика, а виходить пізно вночі, з розкуйовдженим волоссям. І він знав, чим вона займалася. Кілька днів Еліот переслідував молодика й усе чекав. Він був на межі зриву. Одного разу він сів позаду того молодика в автобусі до площі Святого Ендрю. Спостерігав за ним двадцять хвилин, доки той не вийшов. Він був близький до того, щоб зірватися. Але вона ніколи більше не зустрічалася з тим чоловіком, тож він облишив це. Допоки не з’явився наступний молодик, а потім ще інший, і все відбулося так само.

То були дні, коли Еліота мучили нічні жахіття. У тих снах вона зазвичай кричала, перш ніж він трахав її і спалював живцем. Донька дивилася, мовчазна, беземоційна, така несхожа на милу і жваву себе.

— Бачиш, що я мушу робити? — казав він дівчинці, а тоді вона починала плакати. — Бачиш, що я мушу робити, щоб ти не стала такою само, як вона?

А тоді він обливав бензином її матір. Та благала про вибачення. Іноді він приймав вибачення, і донька йшла з ним, і він оволодівав ними обома, увесь у бензині й із сірником напоготові. Найчастіше, однак, він дивився, як її пожирає полум’я. Вона безперервно кричала, і її донька теж безперервно кричала, і він прокидався весь у поті та інших огидних мокротах. То були особливі