Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

— Ми хочемо зробити все якомога легше і швидше. Мені лише треба, аби ви розповіли, що саме побачили.

Він ледве стримував сльози, намагаючись не дивитися за спину детектива-сержанта, де лежало тіло. Джонсон наблизився до них, занотовуючи розмову.

— Я пройшовся завулком і спочатку не помітив, що щось не так, — сказав Альберт Мерсі. — Хотів зайнятися баками, аж тут унюхав щось горіле. Подумав був, що хтось жбурнув у них одну з тих клятих цигарок, але нічого такого не було. Тоді я побачив дитину. Хто міг таке зробити?

Макбрайд кивнула.

— Я мало не попрощався зі сніданком, — додав він, прикриваючи долонею рота.

— Ви бачили тут поблизу кого-небудь? — спитав Джонсон.

Сміттяр знову затрусив головою.

— Сьогодні надто холодно, — сказав він, видихаючи клуби пари. — Навіть для бездомних.

Макбрайд вказала на його сміттєвий візок, який стояв біля підніжжя завулка.

— Нам знадобиться все те сміття, що ви зібрали у цій місцевості.

Він кивнув на знак згоди.

— Ви знаходили щось таке раніше? — спитав Джонсон.

Сміттяр на секунду замислився, а тоді вказав на схід, на гору, що височіла над містом.

— Мертвих кіз, курчат біля Колтон-Гілл. Дивні якісь люди в цьому місті.

— Містере Мерсі, боюся, мені знадобляться ваші чоботи.

Чоловік глянув униз на свої чоботи, зауваживши прилиплі до них часточки людської плоті, що перетворилися на попіл, з місця, де він стояв над тілом.

— Ох, чорт забирай…

— Лише так я можу викреслити ваші сліди, — сказала Макбрайд. — Вам просто треба буде підписати форму, і ми надішлемо їх вам назад.

— Ви збожеволіли? Викиньте їх. Спаліть. Ніколи більше їх не надягну, — сказав він, одразу ж розв’язуючи шнурівки.

Позаду них Марет запитував експертів-криміналістів, чи закінчили вони зйомку. Фотограф ще раз клацнув, зробив останню фотографію решток, а тоді ствердно кивнув. Попередні нариси було вже зроблено, потрібних заходів ужито. Технік зі збору доказів, відповідальний за цей завулок, завершив роботу навколо тіла й перемістився на периферію місця злочину. Пара медиків чекала в кутку з ношами. Те, що залишилося від тіла, вони мали запакувати в білий мішок і відвезти до міського моргу на розтин.

Детектив-сержант Макбрайд подивилася в бік Гай-стрит. Скоро це місто заполонять туристи і, незважаючи на холод, фотографуватимуть одне одного поряд із Меркат-Крос, Вільямом Броуді і рештою туристичних місць Единбурга, підіймаючись зграйками до замку чи прогулюючись уздовж Кокберн-стрит, щоб купити собі спіритичну дошку. Удалині лунали сирени.

— Тебе щось вразило у цій справі? — запитав її детектив-інспектор Джонсон.

— Ні.

— А тоді що це було, з особистими речами жертви?

— Тобто?

— Ну, знаєш, коли ти спитала судмедексперта, чи є ознаки того, що з тіла щось зняли, — він поклав руку на свою посивілу бороду. — У тебе є якась здогадка, правильно?

Вона кивнула.

— Гадаю, я знаю, хто відповідальний за це.

У літаку було не дуже людно. Вони пролітали високо над рясними золотавими й зеленими фермерськими угіддями. Лазурове небо простягалося над полями, які швидко поступилися зеленим схилам, а потім горам. Зі свого сидіння біля вікна Вітмен обернувся до сусіда й дивився, як із його пухких губ зриваються м’які хмарки повітря з сигарним запахом. А потім поринув у власні думки.

Останні шість тижнів він ішов по слідах, що могли вивести на винахідника Оґюстена Секюлера і його загублений фільм «Séance Infernale». Але ті сліди давно вистигли. Думки про невдалі спроби знайти цінну підказку невпинно крутилися у нього в голові, доки він дивився, як залізобетонні схеми його розслідування натикаються на глухі кути і замкнені двері.

Хоча існувало багато місць, що цікавили Вітмена в його пошуку, відомі йому зачіпки давно зникли звідти, якщо взагалі колись існували. Прототип 16-об’єктивної камери був виготовлений у Парижі, і саме там було відзнято «Людину, що виходить з-за рогу». Мало того, будинки, у яких мешкали в Нью-Йорку Елізабет і Адольф, знесли п’ятдесят років тому, поховавши під уламками цементу будь-які свідчення чи таємниці.

Його наступною зупинкою був Лондон: Музей науки на Виставковій вулиці, де схід символізував мистецтво, а захід — науку. Він дихав на скло, вдивляючись у камери Секюлера. Першою була 16-об’єктивна камера, яка робила серію знімків на плівку з паперовою основою, застосовуючи шістнадцять незалежних фотозатворів, що спрацьовували один за одним. Вище кріпилися два візири. Під час роботи два котки плівки рухалися по черзі, кожен розташований за блоком із восьми об’єктивів, і знімали близько шістнадцяти кадрів на секунду.

Особливо зацікавила Вітмена друга камера, із єдиним об’єктивом. Вважалося, що саме цією камерою знімали «Сцену в садах на Принцес-стрит» і «Рух транспорту через Південний міст» у 1888 році. Можливо, це була камера, якою користувався Секюлер, щоб зафільмувати «Séance Infernale» — що б не крилося під цією назвою. Технічна документація поряд із експозиційною вітриною стверджувала, що камера виготовлена в Единбурзі в 1888 році й близька до технологій, які застосовуються донині. Корпус камери змайстрував Фредерік Мейсон, місцевий тесля. Дерев’яні деталі не були подряпані; легке гондураське червоне дерево корпусу, його багряний блиск, клиноподібні з’єднання й підставка яблуневого дерева — усе пасувало одне до одного, наче ключ до замка. Камера використовувала два рулони неперфорованої плівки три восьмих дюйма завширшки, намотані на пару котків позаду об’єктива. Плівка утримувалася для експонування пласкою мідною