Тала Княжа - Тиша, що говорить, Тала Княжа

— Катю, — сказав він тихо, і його голос, глибокий і спокійний, здавався частиною вечора, частиною світла. — Ти дуже сподобалася мамі. І Світлані. І Риті.

Вона всміхнулася, але в грудях усе ще ворушилося те незрозуміле відчуття. Вона хотіла поділитися сумнівами, згадати момент, коли почувалася осторонь, але не знайшла слів. Натомість сказала:

— А мені твоя мама сподобалася. І вся твоя родина.

Гліб нахилився ближче. Його обличчя було так близько, що Катя відчула тепло його подиху. Він не поспішав, ніби давав їй час прожити цю мить: м’яке світло, шелест листя, легкий вітер, і його погляд, що тримав її міцніше за обійми. Потім він поцілував її повільно, ніжно, з такою глибиною, що Катя відчула, як її серце тане, мов мед на теплій долоні. Його губи були теплими, з ледь відчутним присмаком шампанського, а рука на талії стиснула її міцніше, ніби промовляючи: «Ти тут, зі мною. І цього досить».

Поцілунок тривав довше, ніж вона чекала, але водночас здався коротким, мов спалах. Коли Гліб відсторонився, його очі блищали. У них було щось нове: не звична стриманість, а відкрита, майже вразлива радість. Він усміхнувся широко, по-хлоп’ячому, ніби дозволив собі бути собою.

— Знаєш, — сказав він, і його голос тремтів від щирості, — я не думав, що цей день буде таким правильним. Завдяки тобі.

Катя відчула, як тепло розливається по щоках, а той укол у грудях, що мучив її весь вечір, розчинився, мов туман на сонці. Її сумніви, чи то були ревнощі, зникли. У його погляді, дотиках, поцілунку під ліхтарем вона побачила те, чого шукала: він був із нею щирий, відкритий, її. Вона притулилася до нього, поклавши голову на його груди, і відчула, як б’ється його серце: рівно, надійно, але трохи швидше, ніж зазвичай.

— Ти мені теж подобаєшся, — прошепотіла вона тихо, але впевнено. — І я рада, що була сьогодні з тобою.

Гліб тихо засміявся, його рука ковзнула по її спині. Він ще раз поцілував її, цього разу в маківку, легко, ніби ставив крапку в цій миті. Вони стояли під ліхтарем, обіймаючи одне одного, а Київ довкола дихав теплим серпневим повітрям, шелестом листя, м’яким світлом, що огортало їх, мов обіцянка чогось більшого.

Вони пішли далі, тримаючись за руки. Катя знала: цей вечір, цей поцілунок, цей Гліб, не стриманий, а живий і щирий, залишиться з нею назавжди.

Минуло кілька тижнів після дня народження Тамари, і життя Каті з Глібом тихо вплелося в нову мелодію. Вони не говорили про це, не вели серйозних розмов, але Гліб якось непомітно став частиною її життя. Спершу він залишався на ніч, потім на вихідні, а згодом його речі оселилися поруч із її: зубна щітка у ванній, кілька сорочок у шафі, медичні журнали на тумбочці. Катя не заперечувала. Їй подобалося, як їхні ранки наповнювалися ароматом кави, як Гліб, сонний, але з тією самою усмішкою, сидів навпроти, тримаючи горнятко.

Гліб часто зникав: чергування в лікарні, відрядження, іноді на кілька днів. Катя відчувала легке роздратування, хоч і намагалася цього не показувати. Їй хотілося більше його часу, більше розмов, більше його самого. Він не був багатослівним: розповіді про роботу зводилися до коротких «важкий день» чи «усе гаразд», ніби частина його залишалася за зачиненими дверима. Але в близькості він розкривався. Його дотики, поцілунки, міцні обійми вночі говорили те, що він тримав у собі. Катя вчилася розуміти його мовчання, і це робило її ближчою до нього навіть тоді, коли він був далеко.

Гліб змінювався повільно, але помітно. Раніше стриманий, тепер він міг обійняти Катю на вулиці серед перехожих або взяти за руку в кафе, не звертаючи уваги на сторонні погляди. Одного вечора, коли вони гуляли Подолом, він раптом зупинився, притягнув її до себе й поцілував просто так, під шум міста й мерехтіння ліхтарів.

— Глібе, що ти робиш? — засміялася Катя, відчуваючи тепло на щоках.

Він подивився на неї, і його очі іскрилися пустотливо.

— А що, не можна? — відповів, легко стиснувши її талію. — Ти ж моя.

— Твоя, кажеш? — Катя підняла брову, але усмішка видала її радість. — Тоді розкажи, як минув твій день. Без «усе гаразд».

Гліб засміявся тихо, але щиро. Цей сміх Катя обожнювала, бо він здавався рідкісним скарбом.

— Ну, добре, — сказав він, коли вони рушили далі, тримаючись за руки. — Сьогодні врятував одного дідуся. У нього зупинилося серце, але ми його витягли. А ще колега розлив каву на мої документи, довелося все переписувати.

Катя зупинилася, здивовано глянувши на нього.

— Ого, ти справді розповів? — жартома штовхнула його в плече. — Хто ти такий і куди подів мого мовчазного Гліба?

Він знову засміявся, цього разу голосніше, й обійняв її так, що вона відчула тепло його грудей навіть крізь куртку.

— Мовчазного Гліба ще трохи залишилося, — прошепотів він їй на вухо. — Але для тебе я вчуся бути іншим.

Катя відчула, як її серце затремтіло. Його слова, прості, але щирі, розвіяли її роздратування через часті відрядження. Вона притиснулася до нього, і вони пішли далі, ніби весь Поділ належав тільки їм.

Катя так захопилася їхніми стосунками, що кілька хвилин не дзвонила батькам. Її думки гуділи навколо Гліба: його несподіваних обіймів, тихих жартів, запаху його парфумів на подушці. Але одного ранку, коли вона готувала каву, задзвонив телефон. На екрані світилося «Мама».