Тала Княжа - Тиша, що говорить, Тала Княжа

— Які ви гарні! — вигукнула Тамара, обіймаючи Гліба, а потім, без вагань, і Катю. — Заходьте, я так чекала!

У квартирі пахло свіжоспеченим пирогом і квітами. Стіл був накритий: біла скатертина, кришталеві келихи, тарілки з тонким золотим візерунком. Світлана вже була там разом зі своєю донькою Ритою, високою дівчиною років двадцяти п’яти з довгим каштановим волоссям і такими ж іскристими очима, як у матері. Рита кинулася до Гліба, міцно його обійняла, ніби не бачила сто років, і він засміявся, відповідаючи на її обійми.

— Дядечку Глібе, я скучила! — сказала Рита, а потім обернулася до Каті й усміхнулася так щиро, що Катя відчула тепло. — Ти Катя? Я стільки про тебе чула!

Катя всміхнулася, але в грудях ворухнулося щось дивне, легкий укол, коли вона побачила, як Гліб сміється з Ритою, як легко розмовляє з нею, як ніжно гладить її по голові, ніби вона досі маленька. Це не була ревність у повному сенсі, але щось невловиме, що змусило Катю на мить відчути себе сторонньою. Вона знала, що це нерозумно: Рита була племінницею Гліба, і його ніжність до неї була природною, сімейною. Але Катя, яка так рідко бачила його відкритим, відчула, як її серце стискається від цього нового, незнайомого Гліба, не стриманого, не обережного, а щирого, майже хлоп’ячого.

За столом уже сиділи чоловік Світлани, Леонід, приємний, трохи повнуватий чоловік із доброю усмішкою, який постійно жартував, і подруга Тамари, Георгіна, яскрава жінка з гучним сміхом і неймовірними історіями.

Стіл ломився від страв: запечена риба, салати, сирна тарілка, а в центрі стояв великий торт, прикрашений кремовими трояндами. Келихи дзенькали, шампанське іскрилось, усі сміялися, коли Георгіна розповідала, як її ім’я стало приводом для жартів у школі.

— Уявляєте, у п’ятому класі вчителька вирішила, що «Георгіна» це прізвисько, і записала мене як Ірину! — казала вона, енергійно розмахуючи руками. — Я два тижні доводила, що я не Іра!

Усі сміялися, і Катя, слухаючи, відчула, як її напруга поступово зникає. Вона дістала з сумки шовкову хустку, куплену напередодні, і простягнула її Тамарі.

— Це вам, — сказала тихо, але тепло. — Мені здалося, що вона пасуватиме до вашої вроди.

Тамара розгорнула хустку, провела пальцями по м’якій тканині й усміхнулася так, що Катя відчула: її прийняли до родини.

— Катю, це надзвичайно гарно! — сказала Тамара й одразу зав’язала хустку на шию. — Приходь до мене на каву чи чай, коли захочеш, добре? Навіть без приводу.

Гліб дістав вазу, поставив її на стіл, і Тамара захоплено вигукнула, коли Світлана принесла троянди й обережно поставила їх у нову посудину.

— Глібе, Катю, ви справжні чарівники! — сказала вона й обійняла їх обох.

Вечір минув у сміху, розмовах і теплі. Катя сиділа поруч із Глібом, і його рука час від часу торкалася її: то на спинці стільця, то легко стискаючи долоню. Рита розповідала про свою роботу, Леонід жартував про спроби схуднути, а Георгіна згадувала, як вони з Тамарою в молодості подорожували й ледь не загубилися в Карпатах.

У квартирі гасали улюбленці Тамари: лисий кіт Жорік терся об ноги гостей, а бульдожка Клавка сопіла під столом, випрошуючи шматочок сиру.

Катя ловила себе на думці, що їй добре, по-справжньому добре, як давно не було. Але той легкий укол, що з’являвся щоразу, коли вона бачила, як Гліб сміється з Ритою чи розмовляє зі Світланою, усе ще нагадував про себе. Він був таким відкритим із ними, таким щирим, що Катя раптом відчула себе трохи вразливою. Вона розуміла, що це, мабуть, безпідставно, але її серце шепотіло: чи так само він відкритий із нею?

Коли вечеря добігала до кінця, Рита підійшла до Каті.

— Слухай, а давай якось разом по крамницях? — запропонувала вона. — Я знаю кілька гарних місць, можемо щось стильне пошукати.

Катя всміхнулася, відчуваючи, як напруга остаточно розтанула.

— З радістю, — відповіла вона, і вони обмінялися номерами.

Прощання затягнулося: усі обіймалися, сміялися, Тамара ще раз подякувала за хустку й вазу, а Жорік із Клавкою ганялися одне за одним по коридору. Гліб стояв поруч із Катею, тримаючи її за руку, і в його погляді було стільки тепла, що вона відчула себе вдома.

Коли вони вийшли з будинку Тамари, вечір огорнув Київ м’яким серпневим теплом, ніби місто вирішило затримати літо ще на кілька годин. Ліхтарі світили приглушено, кидаючи золотаві кола на тротуар, а повітря пахло квітами й пилом, що осів після спекотного дня. Катя й Гліб ішли поруч, тримаючись за руки. Їхні пальці сплелися так природно, ніби завжди були разом.

Вона ще чула відлуння вечора: сміх Світлани, жарти Георгіни, теплу усмішку Рити й той ледь помітний укол у грудях, коли бачила, як Гліб обіймає племінницю чи сміється з сестрою. Це не були справжні ревнощі, а щось невловиме, що змушувало її запитувати себе: чи так само він відкривається перед нею? Чи бачить у ній ту саму щирість, легкість, довіру?

Вони зупинилися під ліхтарем, де світло м’яко спадало на асфальт, створюючи маленьке коло тепла, ніби сцену, де вони були головними. Гліб повернувся до неї. Його очі, темні й іскристі, ті, які вона так любила, дивилися на неї з незвичною ніжністю. Він відпустив її руку, лише щоб обійняти за талію міцно, але обережно, ніби боявся, що вона розтане в цьому теплому вечорі.